Квітка у якої коріння назовні

§ 33. Квітка як орган статевого розмноження рослини. Будова і різноманітність квіток

Квітка - це генеративний орган, який забезпечує статеве розмноження квіткових рослин. Існує величезне розмаїття квіток: вони відрізняються формою, розмірами, забарвленням тощо (мал. 138).

Мал. 138. Різноманітність квіток. Завдання. З допомогою вчителя спробуйте визначити рослини, квітки яких зображено на малюнку

Яка будова квітки? Квітка складається з квітконіжки, квітколожа, оцвітини, тичинок та маточок (мал. 139). Квітконіжка - частина стебла, що несе на собі квітку. Квітки без квітконіжок називають сидячими (у кукурудзи, соняшнику, конюшини).

Верхню вкорочену стеблову розширену частину квітконіжки називають квітколожем. До квітколожа прикріплюються всі інші частини квітки - чашечка, віночок, тичинки, одна або кілька маточок. Сукупність видозмінених листочків, які оточують тичинки й маточки, називають оцвітиною. Вона може бути подвійною й простою. Подвійна оцвітина складається із чашечки та віночка.

Мал. 139. Будова квітки: 1 - квітконіжка; 2 - квітколоже; 3 - чашолисток; 4 - пелюстки; 5 — тичинки; 6 - маточка

Чашечку утворюють видозмінені листки - чашолистки, переважно зеленого кольору. В одних рослин чашолистки зростаються (шипшина, петунія), в інших - залишаються вільними (капуста, левкой). Чашечка захищає внутрішні частини квітки від несприятливих впливів довкілля, особливо коли квітка ще не розцвіла й перебуває у стані бутона.

Найпомітніша частина квітки - віночок. Він утворений з пелюсток — видозмінених листочків, забарвлених у різні кольори. В одних рослин пелюстки зростаються (наприклад, у картоплі та помідорів), в інших - ні (як-от, у шипшини). Основна функція віночка - приваблення запилювачів. Проста оцвітина не поділена на чашечку й віночок. Усі її листочки подібні за формою та забарвленням (як-от, у конвалії, тюльпана).

Цікаво знати, що є рослини, у яких листочки простої оцвітини забарвлені в зелений колір, чим нагадують чашолистки. Таку просту оцвітину називають чашечкоподібною (у кропиви й буряку). Яскраво забарвлену просту оцвітину називають віночкоподібною (у тюльпана, лілії, конвалії).

Бувають рослини (наприклад, ясен), у яких квітки взагалі не мають оцвітини, тому їх називають голими. Чашечкоподібна оцвітина або голі квітки притаманні рослинам, які запилює вітер.

Головні частини квітки - тичинки й маточки. Тичинки розміщуються по внутрішньому краю оцвітини. Їхня кількість у квітці коливається від однієї (у канни) до кількох сотень (у мімози). Кожна тичинка утворена тичинковою ниткою та пиляком (мал. 140, А). Пиляк - верхня розширена частина тичинки, де розташовані пилкові гнізда. Там формуються пилкові зерна, які містять чоловічі статеві клітини, - спермії. Вони забезпечують процеси запліднення. Сукупність пилкових зерен має назву пилок.

Маточка утворена одним чи кількома зрослими листочками - плодолистками. Маточок у різних видів рослин буває від однієї, як у яблуні, до кількох десятків, як у суниць і жовтцю. У маточки розрізняють нижню розширену частину - зав’язь, де містяться насінні зачатки; середню видовжену - стовпчик (є не в усіх квіток) та верхню - приймочку (мал. 140, Б).

У кожному насінному зачатку формується зародковий мішок, де міститься жіноча статева клітина - яйцеклітина - та центральна клітина (знайдіть їх на мал. 140). Насінні зачатки вкриті покривами, які на його верхівці не зростаються і залишають отвір - пилковхід. Крізь нього в багатьох рослин проростає пилкова трубка. З насінного зачатка після запліднення зазвичай розвивається насінина, а із стінок зав’язі - стінка плода. Шкірка, яка утворюється з покривів насінного зачатка, захищає розташовані всередині насінини зародок та запас поживних речовин. Насінина разом із стінкою плода утворює плід. Плід може містити одну, кілька або багато насінин.

Мал. 140. А. Будова тичинки; 1 - тичинкова нитка; 2 - пиляк; 3 - пилок. Б. Будова маточки: 1 - приймочка; 2 - стовпчик; 3 - зародковий мішок; 4 - насінний зачаток; 5 - зав’язь; 6 - центральна клітина; 7 - яйцеклітина

Ознайомимося з будовою квітки, виконавши лабораторне дослідження.

ДОВЕДЕМО НА ПРАКТИЦІ

ЛАБОРАТОРНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

БУДОВА КВІТКИ

Обладнання, матеріали та об’єкти дослідження: живі квітки вишні, яблуні, шипшини та інших покритонасінних рослин (за вибором учителя) або їхні гербарні зразки; постійні препарати зрізів квіток; препарувальний набір, лупа, мікроскоп, муляжі, таблиці.

Хід роботи

1. Розгляньте будову квітки та знайдіть її основні частини.

2. Визначте кількість чашолистків, пелюсток, тичинок, маточок.

3. Препарувальною голкою розгорніть квітку й розгляньте маточку. Знайдіть зав’язь, стовпчик та приймочку.

4. Зробіть поперечний зріз через зав’язь маточки. Покладіть її на предметне скло та розгляньте за допомогою лупи. Під мікроскопом роздивіться постійний препарат зрізу через зав’язь маточки. Знайдіть стінки зав’язі та насінний зачаток.

5. Розгляньте будову тичинки. Знайдіть тичинкову нитку та пиляк. Покладіть пиляк на предметне скло та дослідіть його за допомогою лупи. Роздивіться пилкові зерна. Яке функціональне призначення пилку, насінного зачатка, зав’язі?

Які є типи квіток? Не в усіх рослин квітки одночасно мають тичинки й маточки. У деяких видів рослин тичинки розташовані в одних, а маточки в інших квітках. Такі квітки відповідно називають тичинковими (чоловічими) та маточковими (жіночими). Квітки, що мають лише тичинки або лише маточки, називають одностатевими, на відміну від двостатевих, які мають і тичинки, і маточку (мал. 141).

У деяких рослин (наприклад, у соняшнику, волошки) частина квіток не має ні тичинок, ні маточок, тому їх називають нестатевими, або стерильними. Вони яскраво забарвлені і цим приваблюють комах-запилювачів до розташованих поруч квіток з тичинками та маточками.

Мал. 141. Різні типи квіток: 1 - одностатеві (голі сидячі квітки верби); 2 - двостатева квітка лілії

Мал. 142. А. Однодомна рослина кукурудза. Б. Дводомна рослина тополя: 1 - чоловіче суцвіття; 2 - чоловіча квітка; 3 - жіноче суцвіття; 4 - жіноча квітка

Є види рослин, у яких чоловічі та жіночі квітки розміщені на одній особині. Їх називають однодомними (наприклад, огірки, кукурудза, дуб). Якщо ж тичинкові та маточкові квітки містяться на різних особинах (чоловічих і жіночих), то такі рослини мають назву дводомні (наприклад, верба, тополя, обліпиха, коноплі) (мал. 142).

УЗАГАЛЬНИМО ЗНАННЯ

• Квітка - генеративний орган, який забезпечує розмноження квіткових рослин. Вона складається з квітконіжки, квітколожа, оцвітини, тичинок і маточок.
• Квітки, що водночас містять тичинки й маточки, називають двостатевими, а ті, які мають тільки тичинки або маточки, - одностатевими.
• В однодомних рослин тичинкові та маточкові квітки розташовані на одній особині, у дводомних - на різних.

Поповніть свій біологічний словник: маточка, тичинки, зав’язь, насінний зачаток, зародковий мішок, однодомні та дводомні рослини, стінка плода.

ПЕРЕВІРТЕ ЗДОБУТІ ЗНАННЯ

Виберіть одну правильну відповідь

• 1. Назвіть частину квітки, яка має стеблове походження: а) чашечка; б) тичинки; в) маточки; г) квітконіжка.
• 2. Зазначте, як називають квітки, у яких одночасно є тичинки й маточки: а) одностатевими; б) двостатевими; в) нестатевими; г) однодомними.

Дайте відповідь на запитання

• 1. З яких частин складається квітка?
• 2. Яка будова тичинки та маточки?
• 3. Де розташований насінний зачаток і що з нього розвивається?
• 4. Які рослини називають одно- та дводомними? Наведіть приклади.

Органи рослин

Тканини вищих рослин взаємодіють між собою та утворюють органи.

Орган — це частина тіла рослини, яка складається з різних тканин, має певну зовнішню і внутрішню будову та виконує визначені функції. Диференціювання клітин на тканини й органи — одне з пристосувань до існування рослин на суходолі. Органи вищих рослин поділяють на вегетативні й генеративні.

Вегетативними називають органи, які підтримують індивідуальне життя рослин — синтезують органічні сполуки, вбирають і доставляють воду й мінеральні речовини, виводять з організму продукти життєдіяльності. До них належать корінь і пагін. Складовими частинами пагона є стебло, бруньки й листки. Генеративні органи виконують функцію розмноження. У покритонасінних рослин до них належить квітка та її похідні — насінина й плід. Квітка — орган статевого розмноження покритонасінних. До репродуктивних органів також відносять бульби, цибулини, вуса тощо, які є органами вегетативного розмноження. Тіло водоростей не розділене на корінь, стебло й листки (утворене однаковими клітинами) та складається зі слані (талому).

Корінь, його будова та функції

Корінь — це осьовий вегетативний орган рослин, якому притаманний необмежений верхівковий ріст, позитивний геотропізм. Він має радіальну симетрію, здатний до галуження, ніколи не має листків та утворює підземну систему. Поява кореня в процесі еволюції рослин — важливий ароморфоз, одне з пристосувань до життя на суші.

Уперше справжні корені у вигляді додаткових з’являються у плауноподібних, хвощеподібних, папоротеподібних. Особливостями будови кореня є те, що він ніколи не утворює листків, не розчленований на вузли і міжвузля, може мати первинну (без камбію) і вторинну (з камбієм) будову.

Основні функції кореня

• 1. Механічна функція — забезпечує закріплення рослини в субстраті (ґрунті) та підтримує її надземну частину в просторі;
• 2. Поглинальна функція — забезпечує поглинання води й мінеральних речовин із субстрату (ґрунту) та їх транспортування.

Додаткові функції кореня

Додаткові функції кореня пов’язані з їх видозмінами.

• Запасальна фунція — відкладання поживних речовин (буряк, морква, редиска, цикорій).
• Видільна — виділення в ґрунт органічних кислот (оцтова, мурашина та ін.), ферментів і вітамінів, потрібних для мікроорганізмів, що беруть участь у мінералізації поживних речовин в доступних для рослин формах).
• Дихальна — забезпечення за допомогою пневматофорів підземної частини рослин, що ростуть у заболочених місцевостях, Оксигеном повітря (мангрові дерева, болотний кипарис).
• Опорна — наявність ходульних коренів у кукурудзи, опорних коренів у баньяна, коренів-причіпок у плюща.
• Орган вегетативного розмноження (вишня, осот, берізка, осика, кореневі паростки бузку).
• Симбіотична — завдяки кореням рослини можуть вступати у взаємовигідне співіснування з іншими організмами: бактеріориза бульбочкових бактерій з бобовими рослинами, мікориза грибів з дубом, березою, осикою.
• Синтезуюча — здійснення первинного синтезу органічних речовин: амінокислот, гормонів, алкалоїдів.

Види коренів і типи кореневих систем

Типи кореневих систем: 1 — стрижнева; 2 — мичкувата; 3 — змішана

Залежно від походження у рослин сформувалися такі види коренів — головний, бічні та додаткові. Головний корінь розвивається із зародкового коріння насінини і здатний до галуження, утворюючи бічні корені першого, другого і третього порядків. Бічні корені є відгалуженням головного або додаткових коренів. Додаткові корені формуються на інших органах рослин — стеблах, листках, бульбах, цибулинах. У вищих спорових рослин корені лише додаткові; у голонасінних з насінини розвивається лише головний корінь; у покритонасінних на головному й додаткових коренях утворюються бічні корені. Щодо субстрату корені поділяють на підземні, водяні (плавальні), повітряні й гаусторії (присоски в рослин-паразитів — вовчка, кускути).

Сукупність усіх видів коренів однієї рослини називають кореневою системою. За формою розрізняють три типи кореневих систем: стрижнева, мичкувата й змішана.

Стрижнева коренева система — це система коренів, яка має добре розвинений головний корінь, від якого відходять бічні (у дводольних рослин). Утворюється ця система із зародкового коріння і галузиться за рахунок бічних коренів.

Мичкувата коренева система — це система додаткових коренів, які пучком ростуть від основи стебла (в однодольних рослин, а з дводольних — у жовтецевих та подорожникових). Формує мичкувату систему вузол кущіння, із якого розвиваються додаткові пагони й корені. Галуження системи відбувається також за рахунок бічних коренів.

Змішана коренева система — це система коренів у якій можна виділити добре розвинений головний корінь з бічними та численні додаткові корені на нижній частині стебла (капуста, помідор, соняшник).

Розвиток і потужність кореневих систем залежить від виду та індивідуальних особливостей рослин, умов існування тощо. За об’ємом кореневі системи рослин завжди більші за від їх надземних частин. Людина може впливати на формування кореневої системи у рослин, здійснюючи підгортання та пікірування, що обумовлює утворення потужної розгалуженої системи коренів у верхньому родючому шарі ґрунту. Пікірування — це відщипування кінчика головного кореня, що посилює галуження кореневої системи внаслідок утворення та розростання бічних коренів. Підгортання — це підсипання до основи рослини землі з метою посилення росту додаткових коренів у поверхневих шарах ґрунту. Водяні рослини мають специфічні корені з дуже розвиненою паренхімою, без кореневого чохлика й волосків. Як правило, вони не досягають мінерального дна.

Анатомічна будова кореня

У первинній будові кореня виділяють епіблему, первинну кору та центральний циліндр.

Епіблема. Початок епіблемі дає зовнішній шар клітин конусу наростання, тобто дерматоген. Оболонки клітин тоненькі, легко проникні для води, не мають кутикули. В епіблемі відсутні продихи. Клітини епіблеми мають здатність утворювати кореневі волоски. Кореневий волосок є виростом клітин епіблеми, має форму замкнутої на кінці трубочки завдовжки 0,15-1 см та декілька мікрометрів у поперечнику. На кінці кореневого волоска міститься ядро та більша частина цитоплазми.

Поверхня кореневих волосків укрита шаром слизу, який склеює кореневі волоски з частинками ґрунту (тому завжди на корінцях, вийнятих з ґрунту, завжди залишаються його часточки).

Первинна кора. Ця частина кореня формується з периблеми — середнього шару меристематичних клітин конусу наростання і є комплексом кількох спеціалізованих тканин: екзодерми, мезодерми та ендодерми.

Екзодерма — зовнішня ділянка (шар) первинної кори, розташована безпосередньо за епіблемою. Зона може складатися з одного або декількох шарів щільно зімкнутих клітин, оболонки яких дещо потовщені. Після відмирання епіблеми вони зазвичай перетворюються в корок. Екзодерма є тимчасовим (до утворення корка) захисним шаром кореня.

Поперечний зріз і первинна будова кореня іриса (а) та частина центрального циліндра й первинна кора тютюну (б): 1 — центральний циліндр; 2 — залишки епіблеми; 3 — екзодерма; 4 — епідерма; 5 — ендодерма; 6 — перицикл; 7 — пропускні клітини ендодерми; 8 — судини ксилеми; 9 — флоема; 10 — кореневий волосок

Мезодерма складається з пухких тонкостінних клітин поглинальної паренхіми й становлять основну масу первинної кори кореня. Клітинами поглинальної паренхіми вода з мінеральними речовинами, поглинутими з ґрунту кореневими волосками, подається до судин центрального циліндра кореня. У клітинах мезодерми можуть накопичуватися великі запаси поживних речовин.

Ендодерма є внутрішнім шаром первинної кори кореня та оточує центральний циліндр. Зазвичай ендодерма складається із одного шару щільно зімкнених клітин.

Оболонки клітин ендодерми потовщуються та покриваються корком (корковіють), уміст клітин відмирає. В кільці ендодерми, навпроти променів ксилеми, розташовані спеціальні пропускні клітини з тонкими целюлозними оболонками та живим умістом, через які вода проникає до центрального циліндра.

Обмін речовин між первинною корою і центральним циліндром відбувається лише через пропускні клітини ендодерми.

Центральний циліндр — частина кореня, яка формується із плероми (внутрішнього шару клітин конуса наростання). Зовнішній шар центрального циліндра — перицикл. Він складається із одного шару живих тонкостінних клітин і є твірною тканиною з періодичною діяльністю. У перициклі закладаються бічні корені. Він також дає початок камбію під час переходу до вторинної будови кореня. Провідна система представлена радіальним пучком, у якому чергуються ділянки ксилеми та флоеми. Радіальний пучок завжди закритий, тому що в ньому відсутній камбій.

Будова кореневого чохлика

Кореневий чохлик, неначе ковпачок, одягає верхівку кореня, що росте та захищає її від пошкодження твердими частинками під час просування вглиб ґрунту. Довжина кореневого чохлика, як правило, не перевищує 1 мм. Він складається із живих пухких тонкостінних паренхімних клітин, які постійно відмирають і замінюються новими.

Під час проходження кореня крізь ґрунт ці клітини, починаючи із зовнішнього шару, злущуються та ослизнюються. Слиз обгортає корінь і забезпечує просування кінчика кореня в ґрунті під час росту. Ця слизиста речовина, яка є гідратованим полісахаридом, виділяється як секрет зовнішніми клітинами чохлика й утворює дрібні краплі на поверхні клітинної оболонки.

Кінчик кореня завжди захищений від пошкодження твердими частинками ґрунту завдяки тому, що зруйновані клітини чохлика злущуються та замінюються новими внаслідок діяльності апікальної меристеми.

Від утворення кожної клітини чохлика до її злущення проходить 4-9 днів (залежно від довжини чохлика та виду рослини).

Отже, функції кореневого чохлика полягають у захисті точки росту та забезпеченні росту коренів (позитивного геотропізму), який особливо виражений у головного кореня.

Будова кореневого чохлика: 1 — прокамбій; 2 — протодерма; 3 — основна меристема; 4 — апікальна меристема; 5 — клітини паренхіми

Багато рослин не мають кореневого чохлика. Зокрема, він відсутній у рослин-паразитів (повитиця, вовчок), напівпаразитів (омела), водяних рослин. У ряски та деяких інших рослин водойм кінчик кореня замість чохлика закритий спеціальною кореневою кишенькою, схожою на наперсток. Вважають, що це пристосування з’явилося як захист коренів від вилуговування під дією води та поїданя мешканцями водойм. Якщо водяна рослина потрапляє в ґрунтові умови, на кінчиках кореня у неї з’являються справжні кореневі чохлики.

У багатьох однодольних рослин добре розвинута меристема кореневого чохлика — каліптроген (чохликоутворювач). У цій тканині синтезуються гормони-ауксини, що стимулюють ріст кореня.

Зони молодого кореня

Зона ділення клітин (завдовжки приблизно 1 мм) міститься усередині чохлика — на верхівці точки росту вона складається з тонкостінних паренхімних клітин первинної меристеми — ініціалей. У процесі мітотичного поділу меристема утворює клітини всередині кореня, забезпечуючи його ріст у довжину та дає початок іншим тканинам.

Зона розтягування розміщена за зоною ділення. Клітини, які припинили поділ, розтягуються у напрямку до осі кореня. Ріст клітин саме в цій зоні обумовлює основне видовження кореня.

Всисна зона, або зона поглинання — наступна зона, завдовжки 1,5-2 см.

Об’єм збільшується завдяки загальному обводненню клітин і появі великих вакуолей. Довжина зони не перевищує кількох міліметрів, а зовні корінь гладенький і прозорий.

Центральну, темну частину зони називають плеромою, а зовнішню, світлу, периблемою. У результаті швидкого розростання та диференціації периблема дає початок первинній корі, а з плероми утворюється центральний циліндр.

Дерматоген (поверхневий шар клітин) згодом перетворюється на епіблему — одношарову поверхневу покривну тканину наступної зони кореня. В зоні розтягування клітин збільшується довжина кореня.

Тут утворюються численні кореневі волоски, які поглинають з ґрунту основну масу води й розчинених у ній солей. Кореневі волоски виникають екзогенно й густо вкривають корінець на відстані 0,1-10,0 мм від його кінчика. На 1 мм 2 поверхні кореня кукурудзи нараховують понад 400 волосків, яблуні — близько 300, гороху — близько 230.

Довжина кореневих волосків коливається від 0,05 мм до 10 мм; довші волоски у трав’янистих рослин, коротші — у деревних. Найчастіше трапляються кореневі волоски завдовжки 0,15-8 мм. Нові кореневі волоски утворюються на межі із зоною росту, тому складається враження, ніби всисна зона постійно переміщується і завжди міститься поблизу кінчика кореня.

Загалом, середній період функціонування кореневих волосків становить 10-20 днів. Завдяки кореневим волоскам поглинальна поверхня коренів збільшується в десятки разів. Поглинання посилюється внаслідок виділення кореневими волосками карбонової, оцтової та мурашиної кислот, які розчиняють мінеральні частинки ґрунту. Поглинанню води сприяють слизисті зовнішні шари доволі тонкої та ніжної оболонки кореневого волоска, котрі зливаються з ґрунтовими колоїдами й забезпечують всмоктування розчинів.

Кореневі волоски виконують механічну функцію (якірну функцію), даючи опору верхівці кореня та полегшуючи заякорення кореневої системи. Не у всіх рослин є кореневі волоски. Вони відсутні або слабо розвинуті на коренях мікоризних рослин (дуб, бук, береза та ін.), у яких поглинання води та розчинів забезпечують гіфи гриба, що покривають корінь зовні. Не утворюють кореневих волосків і деякі водяні та прибережні рослини (латаття біле, сусак та ін.).

Цікаво відзначити, що в глечиків та лепехи корені, що перебувають у воді, не утворюють волосків, а в ґрунті вони з’являються.

Зони кореня: 1 — центральний циліндр: 2 — початок росту бічного кореня; 3 — кореневі волоски; 4 — первинна кора; 5 — зона поділу; 6 — кореневий чохлик; 7 — провідна зона; 8 — всисна зона; 9 — зона розтягування; 10 — зона поділу клітин

Провідна зона розміщується над зоною поглинання. Вона тягнеться аж до кореневої шийки та займає більшу частину кореня. У цій зоні на коренях уже немає волосків, і на поверхні міститься покривна тканина. Тут закладаються бічні корені (тому її ще називають зоною бічних коренів) і розміщуються вже сформовані провідні елементи ксилеми. Перехід від однієї зони до іншої проходить поступово без різких меж.

Ріст кореня

Корінь характеризується необмеженим ростом, який має періодичний характер, тобто ріст змінюється станом спокою. Ритми росту визначаються внутрішніми чинниками, а не сезонними явищами.

Розрізняють такі типи росту:

• верхівковий ріст, який властивий кореням первинної будови та здійснюється за рахунок верхівкової твірної тканини зони росту;
• бічний ріст, який властивий кореням вторинної будови та здійснюється за рахунок клітин бічної твірної тканини центрального циліндра (корені голонасінних і дводольних рослин).

Чинниками, які впливають на ріст коренів, є доступ Оксигену для дихання, дія земного тяжіння, фітогормони, фотоперіодичні реакції, що пов’язані з довжиною світлового дня, властивості й склад ґрунтів тощо..

Видозміни (метаморфози) коренів

Запасальні корені. У деяких рослин корені стають місцем відкладання запасних поживних речовин. Їх за формою поділяють на коренеплоди і коренебульби. Коренеплід — це потовщений, соковитий, м’ясистий, головний корінь (буряк, редька, морква, петрушка, хрін). У коренеплоді розрізняють три складові частини: головка, шийка і власне корінь. Головка — верхня частина коренеплоду, яка несе листки й листкові бруньки, а з морфологічної точки зору — це вкорочене стебло з великою кількістю листків, які утворюють прикореневу розетку. Під головкою розташована шийка (гладка, не має ані листків, ані коренів) та нижня частина коренеплоду — власне корінь (сильно потовщений, на якому утворюються бічні корені).

Кореневі бульби, або бульбокорені (пшінка весняна, жоржина, батат, таволга степова, зозулинець) служать для відкладання поживних речовин у бічних або додаткових коренях.

Ходульні корені (кукурудза, монстера, баньян, ризофори мангрів) є додатковими за походженням. Вони утримують рослину.

Дихальні корені (пневматофори) (болотний кипарис, мангрові дерева) — це бічні корені, що підіймаються над поверхнею води, фунту. Вони формуються у рослин, що ростуть на надмірно зволожених фунтах з низьким умістом Оксигену. Рослини за допомогою таких коренів отримують його безпосередньо з повітря. Дихальні корені багаті на аеренхіму.

Повітряні корені (орхідеї, рослини з родин Ароїдні, Бромелієві), є додатковими за походженням, формуються у тропічних епіфітів. Зверху вони вкриті шарами мертвих клітин зі спіральними потовщеннями та з порами в оболонках. Ці клітини вбирають воду атмосферних опадів.

Опорні корені (фікус-баньян) є додатковими за походженням, уфимують крону рослини, закладаються на горизонтальних гілках, ростуть униз і вкорінюються завдяки цим кореням. Крона має додаткову опору й можливість сильно розростатись.

Корені-присоски (гаусторії) (омела, повитиця), характерні для рослин-паразитів чи напівпаразитів. Вони проникають у товщу стебла інших рослин і споживають їхні соки.

Корені-причіпки (плющ, фікус чіпкий, ліани) — це додаткові коротенькі корені, що розвиваються на рослинах з витким стеблом. Корені ростуть на стеблі, за їх допомогою рослина чіпляється за фіщини, опори й піднімається вище.

Втягувальні або контрактильні корені (лілія, шафран, первоцвіт, тюльпан, цибуля, подорожник, кульбаба, гладіолус, проліска). Ці корені характерні для рослин, у яких відбувається різке скорочення кореня у повздовжньому напрямку біля його основи, завдяки чому органи рослини (цибулини, верхівкові бруньки) втягуються в ґрунт на необхідну глибину.

Види коренів: 1 — додаткові; 2 — головний; 3 — ріпчастий; 4 — бульбоподібний; 5 — конусоподібний; 6 — бічні корені; 7 — кореневий волосок

Асимілюючі корені (фотосинтезуючі) трапляються рідко. Такі корені розвиваються у водяного горіха. Закладаються вони на підсім’ядольному коліні. У водяного горіха, крім звичайних коренів, є корені розсічені, які містять хлорофіл і виконують функцію фотосинтезу.

Симбіотичні корені — утворюють мікоризу з грибами, а з бульбочковими бактеріями — бактеріоризу.

Корінь як орган мінерального живлення. Поглинання коренями води та мінеральних речовин

Однією з основних функцій кореня є забезпечення мінерального живлення рослин.

Мінеральне живлення — це процес поглинання та засвоєння з ґрунту хімічних елементів, необхідних для життєдіяльності рослинного організму. Поглинання поживних речовин коренем відбувається активним і пасивним шляхом. Активний пов’язують з процесами метаболізму, з витраченням енергії, з процесами дихання. Пасивний — з дифузією речовин. Він не залежить від процесів метаболізму.

Внутрішня будова кореня добре пристосована до виконання цієї функції. Кореневі волоски епіблеми всмоктують воду й розчинені мінеральні сполуки (табл. 4). Від кореневих волосків неорганічні елементи живлення рухаються по клітинах кори через їхні цитоплазматичні містки. Первинна кора складається з багатошарової основної тканини, яка й забезпечує рух води й солей від кореневих волосків до судин центрального циліндра. Центральний циліндр займає середню частину кореня. Ззовні у ньому виділяють шар клітин твірної тканини, який дає початок бічним кореням. Усередині центрального циліндра міститься провідний пучок з клітин провідних тканин: флоеми й ксилеми. Вода й мінеральні речовини по судинах ксилеми піднімаються вгору до листків для утворення органічних речовин. Це переміщення здійснюється під дією кореневого тиску, який називають нижнім кінцевим двигуном. По судинах кореня вода підіймається до судин стебла й рухається вгору вже під дією випаровування води через продихи (верхній кінцевий двигун).

Існують уявлення про долю елементів мінерального живлення, що надходять із зовнішнього розчину в тканини кореня. Одні з них вільно проходять через усі клітини кореня та потрапляють у провідну систему в тому ж вигляді, у якому надійшли із зовнішнього розчину. Інші негайно включаються в метаболічні реакції та потрапляють в судини вже у складі органічних сполук. Ще інші після циклу хімічних реакцій знову виділяються з нестійких сполук і в такій формі потрапляють у провідні елементи. Урешті-решт, частина елементів, що надійшла в тканини кореня, може включатись до складу органічних сполук, які є складовими компонентами клітин самого кореня.