Як називають мешканців Луганська
Від столиці української Луганщини до "бантустана": сторінки історії Луганська
Понад 8 років український Луганськ живе в окупації. За цей час місто повною мірою дізналося, що таке "руській мір", сплативши за це знання надто високу ціну. 24 канал розповідає непросту, але славну історію Луганська, міста, яке обов’язкове буде знову вільним.
Луганщина до заснування Луганська
Луганськ з'явився не на порожньому місці – тут здавна мешкали різні народи. Про деякі з них знаємо лише завдяки археології, про інші – розповідають писемні джерела.
У часи давньої Київської держави ці землі належали тюркомовним кочовикам і були частиною великого Половецького Поля або Кипчацького Степу. Пізніше стали Диким полем – це були небезпечні землі, проте, вони ніколи не були безлюдні.
Наприкінці 16 столітті починається активна українська колонізація Луганщини. Запорожці кидають виклик татарам і засновують тут власні поселення-зимівники, а також ставлять свої сторожі та бекети.
Власне, перші відомі з писемних джерел постійні поселення на території сучасного Луганська мають назви українського походження. Це й Вергунка (від імені зимівника козака Семена Вергуна), маєтність Веселенька, Кам'яний Брід, Красний Яр (так, "красний" – це теж українське слово і ніякий не суржик, це рідко вживаний нині синонім прикметників "гарний" чи "прекрасний"). У 18 столітті вони стануть частиною Кальміуської паланки Запорізької Січі. Це були досить великі поселення, що мали власні церкви, наприклад, у Кам'яному Броді у 1761 році було освячено Петропавлівську церкву, а у звітах московитських чиновників вказувалось, що тут здавна живе "малоросійський народ".
На другу половину 18 століття припадає остаточне підкорення російською імперією української козацької держави – рештки автономії було ліквідовано, Січ зруйновано, українську еліту – русифіковано, а місцеве населення перетворено на рабів. Так вільні козаки на Луганщині стали так званими "військовими поселенцями".
У цей же період московити проводять соціальний експеримент і створюють тут Слов'яносербію. Вона починалась теж як військові поселення – на землях українських козаків було розміщено гусарський полк, сформований з вихідців з Балкан і сучасної Молдови.
Нові адміністративні одиниці отримали назву шанців або рот, наприклад Вергунський шанець він же – Друга рота. Також пізніше тут було розміщено Луганський пікінерний полк, "пікінерами" були колишні українські козаки, а командував ними майбутній герой війни 1812 року Михайло Кутузов.
Велика плутанина
У 1795 році в на березі річки Лугань у районі сучасного Луганська за наказом цариці Катерини Другої починають будувати чавуноливарний (а насправді – гарматний) завод. Саме дату наказу цариці більшість сучасних істориків називають часом заснування Луганська. І, звісно, помиляються.
На плутанину звернув увагу місцевий краєзнавець Валерій Снєгірьов. По-перше, день міста Луганська святкують у другу суботу вересня, проте, наказ було підписано 14 листопада 1795 року. Крім того, це так званий "старий стиль", тобто насправді 27 листопада 1795 року.
Ще один нюанс – будівництво заводу почалося лише у наступному році, а поселення виникне лише за три роки, до того будівельники жили у Кам'яному Броді та Вергунці. Ну, й зовсім невеликий штрих: у наказі цариці ніде не мовить про заснування міста, лише – про завод. Так, поруч із заводом буде функціонувати робітниче поселення, яке так і називатиметься Луганський завод, проте, це зовсім не місто.
Справжньою ж датою заснування Луганська є 3 вересня 1882 року, коли наказом праправнука Катерини царя Алєксандра Третього у єдине місто об'єднаються поселення по різні боку річки Лугань – Кам'яний Брід і Луганський Ливарний Завод.
Новоутворене містечко, яке населяли понад 10 000 людей, стало новим центром Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії.
Гаскойн і завод
Опікувався будівництвом ливарного заводу шотландець з французьким корінням Карл (Чарльз) Гаскойн. Завдяки цій людині, власне, й починається історія промислового Донбасу, адже під його керівництвом були розвідані заново поклади залізних руд і кам'яного вугілля (Гаскойн, звісно, не був тут піонером, проте, саме він є організатором промислового виробництва як такого).
Перша домна на Луганському ливарно-гарматному заводі видала чавун 4 жовтня 1800. Це була перша доменна піч в Україні.
Першими інженерами на заводі стали британці, а робітниками місцеві українці з навколишніх сіл Фащівки, Оріхового, Петропавлового і Городища, а також завезені з московщини працівники олонецьких і липецьких металургійних заводів. Серед перших робітників заводу було чимало поляків – їх звозили сюди фактично замість каторги.
Завод Гаскойна став головним постачальником царської армії, чимало гармат московитів у війні 1812 року була саме з луганського заводу. Щоправда, перемогли Наполеона не гармати Гаскойна, а зима та територія, але бути найкращим серед найгірших у тогочасній імперії було почесно та фінансово вигідно.
Крім згаданого чавуноливарного заводу, тут бурхливо розвивалася торгівля, відкривалися нові виробництва, школи й училища. Після відкриття залізниці "Луганськ – Дебальцеве" у 1870-х процес прискорився. Під кінець століття Луганське було важливим промисловим центром, де мешкали майже 20 тисяч людей. На початку 20 століття у Луганську був власний театр і футбольна команда, що грала у футбольній лізі Донбасу.
Луганськ на початку 20 століття / Архівне фото
Головним підприємством міста став паровозобудівний завод Гартмана, власне, на базі заводського "Товариства розумних розваг" і виникла у 1908 році перша в місті футбольна команда. У 20 та 21 століттях це підприємство було відомо під назвою "Луганськтепловоз". На жаль, його більше не існує – російські окупанти вивезли завод до Ростова-на-Дону, а частково порізали не метал.
Донбас чи не Донбас
Згідно з науковим визначенням, Донбас – це землі, що лежать на території Донецького вугільного басейну, власне, Донбас – це скорочення, яке отримало широкого вжитку у 20 столітті. Це більша частина Луганської та Донецької областей. Назва ця штучна й ніде не закріплена в офіційних документах, звісно, немає ніякого "народу Донбасу.
Самі луганці (як і мешканці Лисичанська та Сєвєродонецька) не дуже люблять, коли їх називають частиною Донбасу. Й не тому, що в межах міста є лише одна шахта – "Ювілейна", а промислову славу Луганська кували зовсім інші підприємства, хоча торт "Шахтарський" придумали саме тут.
За часи Незалежності назву "Донбас" узурпував собі так званий "донецький клан" на чолі з Ахметовим, Колесніковим і Януковичем, у Луганську була "своя банда", що воліла самостійно вирішувати справи. Це Віктор Тихонов, Олександр Єфремов та інші. Вони підтримували "донецьких", проте, завжди мали "особливу думку" щодо "дерибану" ресурсів у себе вдома.
Позиція луганських еліт трансформувалася та стала частиною світогляду луганців. З цим фактом навіть не боролись російські окупанти, які влаштували на українському сході два "бантустани" з центрами в Луганську і Донецьку, розділивши ці квазіутворення кордоном і митницею. Ба більше, вже у дні великого російського вторгнення 2022 року "мобікі" з так званої "лнр" почали масово відмовлятися вмирати за псевдореспубліку на Донеччині, натякаючи, що це зовсім інші "народи".
Що таке Бантустан
Це загальна назва невизнаних цивілізованим світом квазідержавних утворень, що перебувають під ефективним контролем іншої держави. Винахідником цієї схеми є влада ПАР часів апартеїду, яка створювала на власний розсуд нібито "незалежні держави" з корисною для себе метою (обхід санкцій чи власних законодавчих обмежень, зміна електоральних полів та маніпуляції на виборах). Практику створення "бантустанів" підхопила росія та "наклепала" чимало недореспублік на теренах колишнього СРСР, серед них – невизнані проросійські анклави у Нагірному Карабасі (суверенна територія Азербайджану), Придністров'ї (суверенна територія Молдови), Абхазька автономія та Цхінвалський регіон Грузії, а також псевдореспубліки на Донбасі.
Луганськ чи Луганське
Спочатку місто отримало російську назву "Луганскъ", адже це була єдина державна мова імперії. Втім, також широкого вжитку набула українська назва – "Луганське". На мапах часів української революції його часто позначають за назвою річку – Лугань.
У 1933 році більшовики відредагували назву відповідно до нового правопису української мови, що мав наблизити українську до російської, подекуди просто механічно. Так "Луганське" стало "Луганськом".
Нова назва
Вже за два роки місто знову змінює назву. У 1935 році Луганськ було перейменовано на честь Климентія Охрімовича Ворошилова – русифікованого українця (його батька звали Охрім Ворошило, але старанням московитів він став Єфремом Ворошиловим) й уродженця селища Верхнє (нині – частина Лисичанська, але це не точно).
Ворошилов був кадровим більшовиком і одним з організаторів більшовицького перевороту, його діяльність в роки революції оповита легендами та викликає чимало питань. Він мав лише 2 класи освіти й був не великого розуму, проте, був вправним у інтригах, не боявся забруднити руки в крові (сам страчував людей – своїх і чужих), при цьому не претендував на верховне лідерство і завжди обирав бік сталіна.
Пам'ятник Ворошилову у Луганську
Остання "суперсила" багато разів рятувала Ворошилову життя, а також дозволила стати частиною культу сталіна на правах молодшого партнера. Завдяки своїй лояльності Ворошилов на багато років став "першим червоним офіцером" і "видатним полководцем", а ще отримав ще за життя іменні міста, серед них – Ворошиловград.
Не місто, а саме міста. Першим таке нещастя мав Алчевськ, який з 1926 по 1961 роки носив назву Ворошиловське, а згодом на російський манер стало Ворошиловськом. Також з 1935 по 1943 роки Ворошиловськом було російське місто Ставрополь, а російське місто Уссурійськ з 1935 по 1957 роки мало назву Ворошилов. Між іншим, більшість населення Уссурійська є етнічними українцями, а саме місто – центром так званого Зеленого Клину.
Після смерті свого патрона сталіна позиції Ворошилова номінально посилились – він став головою радянського парламенту (формально – перша людина в ієрархії СРСР), але реальної влади не мав, зосередившись на бенкетах та алкоголі (в сучасній росії цю роль нині виконує дмітрій медвєдєв).
У 1957 році тодішній реальний керівник СРСР – Микита Хрущьов – провів зачистку старої еліти, Ворошилова оголосили частиною "антипартійної групи" Малєнкова (що це таке, схоже, не знали й самі її учасники – Малєнков, Молотов, Каганович, Ворошилов та, звісно, "прімкнувший к нім Шепілов"), проте, залишили на церемоніальній посаді та не стали руйнувати міф про "маршала Ворошилова". Втім, зміни на кремлівському олімпі відбилися й на географії – Ворошиловград знову став Луганськом й був ним з 1958 по 1970-й роки.
Ворошилов помер у 1969-му році, його ховали з почестями й тоді Луганськ знову перейменують. Місто носитиме ім'я кривавого ката до 1990-го року, коли 4 травня указом Верховної Ради тоді ще УРСР Луганську повернуть історичну назву.
Українське місто
Поширеним міфом стосовно Луганська є те, що це нібито російське місто, в якому живуть росіяни, але яке якимось дивом опинилося в складі України. Це, звісно, не так.
Цей міф породили дані перепису населення російської імперії 1897 року. Згідно з ними, у Луганську мешкали 13 907 носіїв російської мови та лише 3902 – української. Загальна чисельність міста становила 18 525 осіб. Втім, треба розглядати ці цифри не окремо, а в комплексі, враховувати фактор русифікації та фактичної заборони української мови. У цих умовах українці переходили на російську мову, а Ворошили ставали Ворошиловими.
Вже наступний перепис 1926 року дає паритет – називає українцями 43,5% містян і 43,7% росіян, а перепис 1939 року вважає, що 58,7% населення Луганська є саме українцями й лише третина – росіянами. При цьому станом на 1935 рік з 25 шкіл міста 22 були українськими, у 1993 у майже півмільйонному місті залишиться лише одна українська школа,
Що ж відбулося? Після повалення царизму в питомих українських землях відбувається процес усвідомлення українцями своєї національної ідентичності. Колишні "малороси" і "хохли" побачили свою силу та зрозуміли, що їх мова не є "нарєчієм", а їх традиції – не є ознаками хуторянства, а частиною великої культури.
Цей процес був настільки потужним, що його тривалий час не могли зламати навіть більшовики, ба більше, українські комуністи самі очолили процес українізації. Він був розчавлений терором і втоплений у крові мільйонів лише у 1930-і, проте, не міг не залишити по собі глибокого коріння.
Після Другої світової війни процес русифікації в Україні спалахнув з новою силою. Не оминув він і Луганськ. До міста для роботи було завезено чимало етнічних росіян, які згодом пустять тут своє коріння, а їх нащадки будуть розповідати казки про "руське місто".
Українцем на Донбасі стало бути "не модно", тому в переписах населення знову спочатку з'являється паритет між українцями і росіянами, а згодом росіян, щоправда, з українськими прізвищами та українськими дідами, стає більше.
Перед самим розвалом СРСР перепис 1989 року зафіксував у Луганську 52,4% (насправді – в більшості своїй русифікованих, хоча у місті дійсно жило чимало етнічних росіян або вихідців з росії).
Втім, Незалежність багатьом відкрила очі й "раптово" українців у Луганську знову стає більше. У 2001 році 50% луганців вважали себе українцями.
Гордість Луганська
Історично головною м'якою силою Луганська були фірмовий торт і місцевий футбольний клуб "Зоря". "Зоря" 1972 року встановила унікальне досягнення та стала першою в історії СРСР командою з обласного центру, що стала чемпіоном вищого дивізіону. До цього у Вищій лізі перемагали лише команди зі столиці радянської імперії – Москви, або радянських республік – Києва та Тбілісі.
Головним творцем футбольного дива став місцевий партійний бос Володимир Шевченко. Уродженець українського Таганрогу (нині – місто в Росії) був палким фанатом футболу та вправним партійним функціонером. Він зумів стати для "Зорі" луганським аналогом Сантьяго Бернабеу та створив умови для місцевого футбольного дива.
"Зоря" – чемпіон СРСР 1972 року / Архівне фото
Шевченко знайшов під команду фінансування (на той час, формально всі спортсмени в СРСР були аматорами й не мали права отримувати гонорари, а тому їх записували робітниками на підприємства та призначали шалені по тих часах премії за зарплати), запросив тренера-новатора Германа Зоніна, що мав репутацію невизнаного генія.
Разом з Зоніним Шевченко запросив правдами й неправдами до Ворошиловграда талановитих футболістів, які відповідали тренерському баченню, готові були витримувати надвеликі навантаження та деспотичну манеру нового керманича-візіонера. Муштра Зоніна та його тактичні задумки, разом з грошима Шевченка "вистрілили" саме у 1972 році.
Важливу роль зіграла й погода, тоді була аномальна спека, яка в умовах луганських степів була просто нестерпною для гостей. Господарі ж натомість були тут як риба у воді – "Зоря" яскраво взяла старт та одразу почала громити основних суперників. Її типовий матч починався з пресингу суперника та ставки на швидкі голи, коли ж суперник нарешті призвичаювався до +40, на табло ще могло бути 0:2 і справу було зроблено. Втім, це ніяк не принижує успіху "Зорі" – грошей у Москві чи Києві було більше, а іншими перевагами ще потрібно було вміти скористатись.
Перемога "Зорі" у чемпіонаті СРСР стала шоком і приводом для заздрощів. Нехитру схему фінансування спортивних успіхів з обкому було показово викрито – Шевченко у 1973 році втратив посаду та вплив, а менеджери меншого рівня, зокрема, волейбольні тренери місцевих команд потрапили за грати (так "Зорі" передали привіт). Відчуваючи запах смаленого з команди пішов Герман Зонін та основні гравці. "Зоря" ще добряче "пошуміла" (команда двічі поспіль грала у фіналі кубка СРСР), проте, великі успіхи були позаду. У 1979-му році "Зоря" вилетіла з еліти, хоча й надалі інколи гучно нагадувала про себе.
У часи Незалежності "Зоря" тривалий час мала репутацію міцного середняка, але зуміла позбутися старих кліше та заявити про себе, як "третю силу" в українському футболі поруч з "Динамо" і "Шахтарем". Пов'язаний цей етап з тренером Юрієм Вернидубом. Він очолив команду в 2011 році та зумів створити конкурентний колектив, основу якого становили не легіонери, а саме українці.
"Зоря" Вернидуба та його наступника Віктора Скрипника сповідувала яскравий футбол, який подобався уболівальникам і давав результат. На жаль, російське вторгнення змусило команду залишити рідне місто, три бронзові нагороди чемпіонату України "Зоря" здобувала вже у статусі команди-біженця.
Випробування
Життя у Луганську ніколи не було легким. Це промислове місто, більшість населення якого працювали на заводах і небезпечних виробництвах. У 1991 році рухнув СРСР, економічні зв'язки почали руйнуватися ще раніше, як і потужна економічна криза. Значна частина луганців працювала на оборонних підприємствах в умовах так званої "конверсії" вони опинилися без роботи.
У 90-і Луганськ познайомився з "диким капіталізмом" без правил. Саме про ці часи пише у своєму культовому "Ворошиловграді" Жадан. Письменник підкреслює у романі нотки ностальгії місцевих за "Совком", адже тоді не було безробіття, заводи забезпечували ілюзію світлого майбутнього (воно здебільшого мало чіткі обриси у вигляді нового кольорового телевізора чи пральної машинки вкупі з ковбасою то "пломбіром"), бандити ще не стали впливою силою, адже монополію на терор зберігала держава.
Ностальгія ця була просякнута інфантилізмом і розгубленістю, тому російська пропаганда лягла у добрий грунт. Вона змістила акцент й пропонувала винити у всьому не місцевих корумпованих політиків і ненажерливих багатіїв (здебільшого з російським паспортом), а далекий Київ.
Варто визнати, що Києву не завжди було діло до Луганська, регіон був таким собі анклавом (навіть у мирний час потяг зі столиці України до обласного центра їхав майже 20 годин), втім, це не значило, так було завжди. У 21 столітті місто почало "оживати" – в Луганську працювали понад 80 великих промислових підприємств, місто було потужним науковим центром і славилося своїми вишами.
Хроніки боїв за Луганськ – дивіться відео:
Подальший розвиток Луганська перервала війна. Навесні 2014 року Луганськ став одним з епіцентрів "руської вєсни". Владу в Луганську за мовчазної згоди місцевої влади захопили російські диверсанти та їх проксі з місцевих зрадників, незабаром вони проголосили свій "бантустан" під назвою "лнр".
Україна спробувала звільнити місто – бої у так званому "Секторі А" з самого початку виявилися вкрай складними для захисників України, які зазнали важких втрат, У червні – липні 2014 року намітився перелам на користь ЗСУ, у серпні місто було оточено й бої йшли вже на вулицях Луганська. У росії цього допустити не могли, адже наступ українців фактично ставив крапку у їх авантюрі на Донбасі.
Батальйон "Луганськ" – історія українських добровольців:
У серпні 2014 року росія після серії поразок своїх проксі та диверсантів вдерлася до України силами своєї регулярної армії. ЗСУ й українські добровольці тоді зазнали болючої поразки під Іловайськом. Внаслідок цих подій ініціатива перейшла до росіян і сепаратистів, ЗСУ довелося зняти блокаду Луганська та відступати з боями. 1 вересня 2014 року сили АТО залишили свій ключовий опорний пункт – Луганський аеропорт.
Бантустан
З весни 2014 року Луганськ перебуває в руках терористів. Номінально містом і околицями "керують" сепаратисти (спочатку Болотов, потім зовсім карикатурний Плотницький, потім Пасічник), проте, насправді всі важелі впливу в руках росіян. Останні часто про це нагадували чи то серцевим нападом "народного губернатора", чи то "грубною смертю" батьків своєї маріонетки.
Саме під егідою російських окупантів у місті здійснюються соціальні експерименти, яким би позаздрили криваві автори "воєнного комунізму" та інших збочень.
Про життя у окупованому Луганську детально розповідає цикл дописів блогера 24 каналу Ольги Черненко. Вона стала живим свідком деградації та депопуляції міста, перетворення Луганська на територію нових "темних віків" і кіберпанку.
Росія прийшла сюди під гаслами захисту "народу Донбасу", проте, сама влаштувала тут справжній геноцид місцевого населення. У 2022 році Луганськ став ареною полювання на людей – нещасних мешканців міста чоловічою статті відловлювали та слали на вірну смерть на фронт. Собі ж російські окупанти відвели роль сталінських загороджувальних загонів. Нині в Луганську залишаються лише жінки, діти та окупанти. Така страшна ціна знайомства з "руським міром".
Життя Луганська. Українські переселенці співають гімн, місцевих забирають на війну
Хоча війна не зачепила саме місто і не завдала руйнувань, чоловіків масово ловлять та відправляють на фронт без підготовки, де ті гинуть. Ціни ростуть, а життя стає дедалі важчим.
Останні роки я пишу про те, як живе Луганськ та так звана ЛНР після 2014 року. Хтось поїхав звідси і з сумом дізнавався про знайомі місця, комусь видавалося дивним усе, що відбувається з нами, але майже завжди я відчувала співчуття до нас.
І ненависть, яку відчули практично всі вже у лютому 2022 року, стала справді вражаючою.
Якоїсь миті ти для багатьох перестав бути жертвою обставин і став агресором або прихильником агресора. І щоб я не говорила про якісь труднощі життя, саме цей психологічний розкол у сім'ях, поміж друзів - найважчий.
Бойові дії на території "ЛНР" після початку наступу Росії пройшли відносно м'яко і практично без боїв.
Ми чули і чуємо гуркіт вибухів, ми пережили кілька диверсій, названих такими місцевими ЗМІ, але у нас були світло, вода, газ, харчі, що дуже відрізняє цю війну від подій 2014 року.
Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть "Прийняти та продовжити".
Прийняти та продовжити
Кінець YouTube допису, 1
Організовані біженці
Ще до 24 лютого, коли Росія та місцева влада вже вели інформаційну кампанію про загрозу з боку України, несподівано для всіх організували евакуаційний поїзд до Росії. Із самого Луганська.
Темп організації був настільки швидким, що виглядало, наче все було підготовлено заздалегідь. Ні до, ні після цього потяги на такі далекі відстані не курсували. Основне питання, яке прозвучало у багатьох у той час: "Отже, могли це робити завжди?"
Були технічні можливості та ресурси, поки ми всі їздили через "кролячу нору" блокпостів автомобільних переїздів на Росію?
Цими "організованими" біженцями були жінки з дітьми та люди похилого віку. Багато хто жартує, що мотивом від'їзду часто був навіть не страх війни, а обіцяні 10 000 російських рублів, які отримують біженці, окрім харчування та житла.
І саме за 10 000 рублів вишиковуються божевільні черги зараз, в яких доходить до смертовбивства - без жодного перебільшення.
Утікачі з підконтрольних Україні територій
Після початку наступу російських та місцевих сил до Луганська рушили потоки людей з підконтрольних Україні територій.
Важко сказати, везуть їх сюди силою чи ні, але вони приїжджають із Старобільська, Рубіжного, Сєвєродонецька.
Більшість із них через обстріли втратили житло, документи. Їх розміщують у гуртожитках навчальних закладів, і тут відбувається дивне, незвичне вже для луганчан: ці люди, які останні вісім років жили за влади України, публічно висловлюють свою думку!
Перебуваючи на цій території, вони влаштовують мітинги, вивішують українські прапори, співають гімн України.
Це може побачити кожен, хто проходить під гуртожитками із переселенцями. Чи є наслідки від цих акцій, я не знаю, але багатьом з цих людей втрачати вже нічого - їхні будинки зруйновані, повернутися додому вони не можуть.
Ті, хто лояльніше налаштовані до Росії, купують сім-карти місцевого оператора зв'язку та оформлюють місцеві паспорти. Можливо, це просто пристосування та практичніший погляд на реальність.
Усіх беруть на війну
У Луганську йде мобілізація всього чоловічого населення віком від 18 до 55 років, яка набирає дедалі вигадливіших рис та форм.
Виявляється, що підприємство може видавати броню на потрібних співробітників, про неї можна домовитися та отримати за плату.
Але навіть така броня не гарантує того, що не зловлять на вулиці. Іронія ще й у тому, що багатьох таких "спійманих" потім видають за добровольців, про що пишуть місцеві ЗМІ.
Далі як пощастить - хтось потрапляє на два тижні на навчання, хтось - одразу на передову. Багато похоронів, багато поранень, багато трагедій довкола. У сім'ях поранених радіють - хоча б так чоловіки повернуться додому, хай і з каліцтвом.
Багато непідготовлених після передової мають величезні психічні проблеми.
Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть "Прийняти та продовжити".
Прийняти та продовжити
Кінець YouTube допису, 2
Ховати чоловіків від призову перестало бути ганебним. Ховають банально по хатах: чоловіки з лютого не виходять із квартир, не беруть слухавку, коли дзвонять із незнайомих телефонних номерів, не відчиняють двері.
Працюють у таких сім'ях жінки, вирішуючи усі питання за межами житла. Ті чоловіки, які можуть вільно пересуватися містом, щасливчики чи володарі броні.
Мобілізують зазвичай на підприємствах, отримавши списки працівників-чоловіків потрібного віку або відловлюють на вулиці.
Тому зараз у Луганську не побачити чоловіків - не працюють будівельні магазини, шиномонтаж, сервісні центри, торгові точки на ринку.
Багато підприємств звільнили співробітників чоловіків ще у лютому під приводом, що не хочуть брати "гріх на душу" і відправляти на фронт безпосередньо з робочих місць.
І тут величезна відмінність від України, де йдуть в армію та тероборону добровільно. У Луганську майже в кожній родині є чоловік, який не виходить із дому майже два місяці, щоб зберегти собі життя.
Але при всьому потоці поганих новин працюють пивні та кафе, що здається абсурдним на тлі смертей.
Гинуть без підготовки
Знайома, чоловік якої служив у місцевому штабі, завжди говорила, що йому дуже пощастило з роботою - перекладав папери, сидів у безпеці. Він загинув, бо всіх співробітників штабу відправили під Харків. Таких історій дуже багато.
Також багато суперечностей - офіційно всім мобілізованим обіцяють зберігати заробітну плату, за фактом цього не відбувається, кажуть, що все заплатять, коли боєць повернеться живим. Тобто його дружина не може претендувати на зарплату воюючого чоловіка.
Дорожчає все
Ще одна з новин - подорожчання буквально всього, навіть хліба. Немає недорогої олії, часто немає будь-якої, немає дешевих круп. Блокуються українські сайти, а за "фейкові" пости, як і в Росії, запроваджено кримінальну відповідальність.
Не працює мобільний зв'язок Vodafone, не міняють гривні. Хоча оголошували, що обмін діятиме до кінця березня 2022 року, але за фактом все згорнулося ще в середині березня.
Черги під державними банками (а обмін проводився лише там) були грандіозними, люди приходили відмічатися з четвертої ранку, в середньому процедура обміну тривала близько тижня. Зараз гривню не приймають ніде, але нею можна розплатитися в магазинах за курсом 2,40 - за 1 гривню, що дуже поступається обмінному курсу у банках по 2,70.
У місті дуже дивна атмосфера: і дивний спокій, що війна не торкнулася Луганська, і радість, що фронт рухається, і тотальний страх за близьких. Бо практично у кожній сім'ї є ті, хто живе, навчається чи працює на підконтрольній уряду території України.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!
