Як називаються жителі Партизанського
Радянські партизани: міфологеми і реальність
11 років тому Президент Леонід Кучма своїй указом установив нове всенародне свято – День партизанської слави. Відтоді щороку це свято масштабно відзначається 22 вересня. От і зараз: Кабмін України своїм розпорядженням № 504-р затвердив план заходів із відзначення цього Дня. Тут і «показ художніх та документальних фільмів про підпільно-партизанський рух в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років у кінотеатрах та клубних закладах. партизанської слави», і «тематичні уроки, лекції, вечори, святкові концерти у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах», й завдання «упорядкувати пам’ятні знаки «Область партизанської слави» на кордонах Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Одеської, Рівненської, Сумської та Чернігівської областей», і сприяння «виданню мемуарної та документальної літератури з історії підпільно-партизанського руху в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», і безліч інших заходів. І все це виглядає логічно: адже, як написано в найсучасніших підручниках з історії, партизанський рух в УРСР – а йдеться про радянських партизанів – був масовим, у ньому брали участь сотні тисяч людей, він користувався загальнонародною підтримкою, і земля горіла під ногами німецьких окупантів.
Але не всі згодні з підручниками.
«Станом на 15 листопада 1942 року стоїть на обліку діючих на території України 55 партизанських загонів загальною чисельністю 6350 чоловік, з них мають постійний радіозв’язок з Українським штабом партизанського руху 38 партизанських загонів загальною чисельністю 5027 чоловік».
Отакої! А де ж масовість?
«Стан партизанського руху на Україні на 1.1.43 року характеризується наступними цифрами:
а) Діючих загонів – 60 із загальною чисельністю 9199 чол., з них витіснено [противником – С.Г.] з території України – 24 загони із загальною чисельністю 5533 чол.
б) З початку війни зареєстровано загонів 675, загальною чисельністю 25.223 чоловік.
Таким чином, у даний час на Україні майже нема жодного крупного активного загону, що має зв’язок з центром».
Тобто на початок 1943 року на території УРСР залишилося 3666 партизанів. А переважна більшість зі згаданих 25 тисяч партизанів кудись поділася – або загинула, або розбіглася чи сховалася в лісах, не виявляючи активності.
Хто ж це насмілився так брутально переписувати всім добре відому історію славетного партизанського руху? Це – майор держбезпеки Тимофій Строкач, у 1942-45 роках – начальник Українського штабу партизанського руху.
«Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом».
А це що за нікчемний буржуазний націоналіст зводить наклеп на партизанів Героя Радянського Союзу Сабурова? Це – нарком внутрішніх справ Берія; він доповідає Сталіну про безчинства, у нього самого не вистачає засобів, щоби приборкати героїв-партизанів. Вдумайтесь – у члена Ставки Лаврентія Павловича, який пише Сталіну: «Прошу вплинути через Сабурова»…
Не зовсім український партизанський рух в Україні
Іншими словами, радянський партизанський рух був чимось зовсім іншим, ніж про нього розповідають школярам і студентам незалежної України. По-перше, він ніколи не мав грандіозних масштабів: у довідці Українського штабу партизанського руху (УШПР) від 20 серпня 1944 року, підписаній начальником оперативного відділу УШПР полковником В. Бондарєвим, говориться, що за роки війни в Україні діяли 1200 партизанських з’єднань, загонів і груп загальною чисельністю в 112 тисяч чоловік. А чисельність формувань, керованих УШПР, які в той самий певний час діяли в тилу противника, ніколи не становила більше, ніж 40.000 чоловік. І то: така масовість з’явилася тільки в передостанній рік війни.
По-друге, етнічний склад українського партизанського руху не відповідав етнічній структурі населення: у 1944 році етнічний склад 11 найбільших партизанських з’єднань, що діяли на території УРСР, був таким: 25% росіян, 57% українців, 8% білорусів, 4% поляків, 2% євреїв, 4% – представники інших етносів та етнічних груп, а в партизанській дивізії Ковпака українців була тільки третина (тоді як за переписом 1939 року українці становили 76% населення УРСР, а росіяни – 13%). 62 партизана, які діяли на території УРСР, стали Героями Радянського Союзу. Перше місце займають українці – 32 особи (51,6%), друге – росіяни – 24 особи (38,7%), третє – білоруси – 3 особи (4,8%). Ще цікавішим у цьому плані був склад командування українськими партизанами: на липень 1943 року із 125 співробітників УШПР було 60 росіян і тільки 41 українець (плюс 24 особи інших національностей).
По-третє, стосовно всенародної підтримки також існують великі сумніви. Скажімо, в повідомленні начальника поліції порядку Райхскомісаріату Україна № 162/42(G) на ім’я Гіммлера зокрема відзначено, що «більшовицькі терористи» активно «грабують і розоряють українські села». У таких цілком таємних документах нацисти зазвичай говорили правду. А ось статистика: восени 1943 року на Волині 79 сіл спалили нацистські карателі, а 29 – червоні партизани. Якщо взяти до уваги співвідношення сил, то партизани у цій справі виявили значно більшу активність та заповзятість.
Не випадково під час рейду з’єднання Сидора Ковпака у Карпати влітку 1943 року, за свідченням очевидця, «гуцули полювали на Ковпака і його людей як на ведмедів».
А, власне, що в цьому всьому дивного? Адже радянські партизани були породженням та інструментом тоталітарного режиму, отож і діяли відповідно до ідеології та практики цього режиму, реалізуючи на території, де більшовицької влади тимчасово не було, сталінську доктрину «випаленої землі». Що ж стосується величезних втрат і серед самих партизанів, і серед цивільного населення, то коли більшовики на них зважали? Так, у 1942-му році четвертим управлінням НКВС УРСР у тил ворога було закинуті 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідувальних груп (кожна чисельністю від 5 до 15 осіб). Назад повернулося 400 розвідників (20%) та 34 групи (6%). Інші загинули або пропали безвісти. Причини – низький рівень підготовки та ще більш низька підтримка з боку населення окупованих нацистами територій. Але «конвеєр» продовжував працювати – «мы за ценой не постоим»…
Партизанська слава і неслава
«В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків». Ця відверта «маячня в цифрах» міститься на офіційному сайті Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Виходить, що з тих чотирьох мільйонів вояків, яких втратили вбитими Німеччина і її союзники на території Радянського Союзу, Польщі, Югославії та інших східноєвропейських держав восьма частина була знищена партизанами УРСР. А танків у боях з партизанами німці втратили не менше, ніж під час тривалих запеклих боїв на Курській дузі. І ворожих літаків партизани знищили вдвічі більше, ніж Кожедуб із Покришкіним, разом узяті. Якщо розвідка України і в сьогоднішній своїй діяльності займається такими неймовірними містифікаціями, то постає закономірне запитання: а на кого вона насправді працює – і чи працює взагалі?
Звичайно, радянські партизани воювали – у незмірно менших масштабах, але воювали. Хоча нерідко їхні бойові дії зводилися до штурмів німецьких складів із продовольством чи гуралень. Звичайно, вони зазнавали страшних втрат (спричинених передусім спротивом населення окупованих територій сталінській стратегії «випаленої землі», яку здійснювали партизани у 1941-42 роках), а поповнювалися – з 1943 року – не в останню чергу за рахунок поліцаїв та вояків різного роду допоміжних формувань Вермахту, набраних з числа радянських громадян. Звичайно, партизани відволікали якісь ворожі сили з фронту і змушували окупаційну адміністрацію жити напруженим, тривожним життям, хоча операції свої радянські партизани проводили здебільшого не проти німецьких чи інших окупаційних військ, а проти поліцейських формувань; узагалі, на окупованих нацистами теренах УРСР три роки точилася справжня партизансько-поліцейська війна, де обидві сторони були однаково жорстокі, і від дій яких потерпало цивільне населення.
Утім, крім радянських партизан та українських повстанців (котрі також іноді звали себе партизанами) була в ті роки на теренах УРСР ще одна збройна сила, яка нікому не підпорядковувалася і діяла стихійно. Це були невеликі загони, які складалися з селянських хлопців та солдатів-оточенців і діяли локально, захищаючи своє село чи містечко. Вони уникали гучних операцій проти окупантів та контактів із керованими з Москви партизанськими з’єднаннями, які б змусили їх воювати по-сталінськи, тобто безжально і бездарно; але сама їхня наявність змушувала окупантів уникати радикальних дій, чи то з грабунку місцевого населення, чи то з масового вивезення людей на примусові роботи до Райху. Чисельність таких «диких партизанів» (як їх звали радянські генерали) у 1942-43 роках перевищувала число вояків радянських партизанських з’єднань та загонів. В міру пересування лінії фронту на захід, вони або вливалися у Червону армію, або потрапляли «під крило» радянських партизанів. По війні ж чимало з тих «диких партизанів», хто вижив, так само, як і з поліцаїв, котрі перейшли на радянській бік і навіть дійшли в лавах Червоної армії до Берліна, були заарештовані і відправлені до ГУЛАГу – за реальні чи уявні гріхи, які давно вже були змиті кров’ю.
А радянський партизанський рух перетворився на одну з тих міфологем, на яких трималася влада в СРСР, – і за допомогою яких намагається втриматися в Україні нинішній режим. І поки незалежні дослідники вивчають реальні – і героїчні, і трагічні, і відверто бандитські – сторінки партизанського руху, поки вони називають імена справжніх героїв і справжніх злочинців, які воювали в лавах партизанів, влада знову і знову намагається виставити українців абсолютними ідіотами, котрі, мовляв, беззастережно підтримували тоталітарну радянську систему. «Партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину», – написано на сайті Військової розвідки України. Ту «батьківщину», яка знищила не менше українців, аніж нацистські окупанти і діяла тими самими методами…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Сергій Грабовський
Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.
Партизани Великої Вітчизняної: а чи був героїзм?
«Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства». «Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу». Як брехали Федоров і Ко.
«Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства». «Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу». Як брехали Федоров і Ко.
Історики давно піддають критиці радянські догми про партизанський рух в Україні. Завдяки таким дослідникам, як Кентій, Гогун, Білас, Сергійчук, громадськість дізналася про «народних месників» не тільки їх праведні справи, а й найбільш темний бік діяльності партизан: розбої, грабунки, насильство над мирними мешканцями, п`янки, гулянки, чвари між командирами загонів і багато іншого, про що і не підозрював радянський громадянин. Та і як він міг щось запідозрити, якщо йому доводилося вивчати історію партизанського руху за тенденційними документальними збірками або ж мемуарами керівників партизанських з`єднань. Виходячи з дій сьогоднішньої влади, нам мабуть знову доведеться повернутися до радянської методики вивчення історії.
Хотілося б докладніше поговорити про партизанську мемуаристику, по суті досі не досліджену з об`єктивних позицій.
«Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства»
Появою маси партизанських мемуарів тиражами 100, 150, 200 тисяч примірників, про які нині можуть тільки мріяти сучасні дослідники і письменники, радянське суспільство зобов`язане Хрущову. Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від творів, в яких колишні партизанські командири, тепер уже здебільшого як Герої Радянського Союзу, описували свої «подвиги» в роки війни – саме свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів.
Саме за цими працями абсолютна більшість радянських громадян кілька поколінь (не рахуючи істориків) і черпала інформацію про всенародний партизанський рух. Створювалися вони за підтримки влади – як частина радянської пропаганди. Абсолютно точно їх схарактеризував американський історик Джон Армстронг: «Легенди про загони безстрашних і зв`язаних єдиною метою молодих людей, які живуть просто неба, б’ються проти набагато сильнішого ворога і мстяться гіршим з мерзотників, привертали увагу молоді з часів Робін Гуда до епохи підкорення Дикого Заходу. Додайте до цього рецепту як інгредієнти елементи детективного тріллера, і у вас в руках опиниться ідеальне знаряддя пропаганди».
Можливо, тому Хрущов був противником системних історичних досліджень партизанського руху, розуміючи, що тоді «радянські месники» втратять свій романтичний образ. У березні 1962 року в промові на пленумі Центрального Комітету КПРС він презирливо порівнював дисертацію «Партизанські операції в лісах Білорусі під час Великої Вітчизняної війни» з дисертацією на тему «Екологічне і економічне значення європейського білого журавля, чорного журавля і сірої чаплі для Білорусії». Обидві дисертації, за словами Микити Сергійовича, були марною витратою грошей. Він був упевнений, що якщо і потрібно давати трактування партизанського руху і інших етапів війни, то цим повинні займатися автори мемуарів, статей і літературних творів.
Наведемо кілька прикладів дії пропаганди в мемуарах партизан, які зараз не витримують ніякої критики. Герой Радянського Союзу Антон Бринський, що дислокувався зі своїм загоном переважно в західних регіонах України, в своїй книзі «По той бік фронту» пише: жителі Рівненської і Волинської областей, дізнавшись, що партизанам потрібне було золото (для купівлі у німців вибухівки), віддавали все, що мали. «Радісним було не тільки поповнення наших запасів, а й та активність, яку виявило населення. Не треба було просити і умовляти. Треба було тільки сказати, і люди самі несли, віддавали, діставали», – зазначає Бринський.
Насправді ж це просто пропагандистська фішка, спрямована на те, щоб показати беззастережну підтримку радянських партизан у всіх регіонах України. Адже загальновідомо, що в західноукраїнських землях «народних месників» населення практично не підтримувало, віддаючи свої переваги українським повстанцям. Тому партизани дуже часто вимушені були вдаватися до насильницьких заходів щодо місцевого населення. Та ж бригада Бринського, який змальовує таку ідилію у відносинах з селянами, славилася своєю жорстокістю. Про що, до речі, писали командири інших з`єднань.
Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім`я Хрущова доповідну записку, де відзначав дії загонів Бринського (псевдо «дядя Петя») таким чином: «Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з`єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання». А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам`янець-Подільського партизанського з`єднання ім. Жукова Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна і вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів».
Федоров у своїх мемуарах «Підпільний обком діє» промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з`єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з`єднання №2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевській, рухаючись через село Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. «Бійці загону, – писалося в листі, – без жодного контролю і керівництва ходили по селу і вимагали все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів».
Складно уявити собі, щоб партизани так поводилися відносно доброзичливого настроєного населення.
«Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу»
Ще одна вельми неправдоподібно представлена тема в мемуарах стосується українських націоналістів. У партизанських спогадах вони «продажні нелюди», які звіряче мучили разом з німцями місцеве населення. Так, Медведєв у своїй книзі «Сильні духом» характеризував бандерівських партизан, не скупившись на епітети: «Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев`ятого року в гітлерівській Німеччині. Його «хлопці» грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім`я в швейцарський банк».
У свою чергу, Федоров в своєму опусі зазначав, що до них приходили селяни і скаржилися «рідній Радянській владі» на бандерівських партизанів, які постійно грабували їх села і просили вигнати мучителів. І диверсант Ілля Старінов в своїх спогадах «Міни сповільненої дії» стверджував, що в роки війни в Західній Україні «сільське населення жило в постійному страху. Бандерівці приходили ночами, забираючи у селян продукти, нібито для партизан, насправді ж передаючи їх німцям».
Ці, по суті, партизанські казки читали десятки мільйонів людей і потім на перекручених фактах робили висновки про українських націоналістів. Адже хто тоді міг знати, що насправді прихильники Степана Бандери вели не показушну, а реальну збройну боротьбу проти нацистів і що не міг він класти гроші в якісь там банки хоч би з тієї причини, що з 1941 року перебував у німецькому концтаборі «Заксенгаузен» за прагнення створити незалежну державу.
Щодо постійного грабунку мирного населення, то це теж перебільшення (хоча заперечувати наявність таких випадків не слід), про що зараз написано багато досліджень не тільки українськими, а й іноземними істориками. Що ж до «рідної Радянської влади», то для західних українців СРСР ніколи не був своїм, про що свідчить повстанська боротьба на цій території – як до війни, так і після.
Для прикладу наведемо запис з щоденника Руднєва (комісара партизанського з`єднання Ковпака: «У Західній Україні кожне село націоналістичне, і дуже багато банд націоналістів знаходиться по лісах». Те саме радирував до УШПР 26 вересня 1943 року Сидір Ковпак, зазначаючи, що в західних регіонах України «українське населення виключно підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить». Запідозрити цих партизан в необ`єктивність складно.
Вислови Старинова легко спростувати його ж телеграмою, надісланою до УШПР 17 березня 1944 року, де він діаметрально протилежно оцінював відносини УПА з місцевим населенням. Зокрема, він писав: «У звільнених районах Тернопільської області населення заховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів. Є випадки отруєння, вбивств, обстрілу. Відчувається явна ворожість до нас. До німців ця ворожість ще більша. Четверту війну воюю, але ніколи не зустрічав такого ворожого середовища».
Як брехали Федоров і Ко
Проблемою в партизанських мемуарах є і те, що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали анінайменшого стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто ставали предметом сварок між партизанськими «вождями», що призводили до того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.
Наочним прикладом тут може служити відкритий лист колишнього учасника партизанського руху Миколи Струтинського, надісланий ним до Інституту історії УРСР 26 березня 1966 року. Досвідчений партизан виявив у книзі «Поєдинок», написаною одним з керівників Рівненського підпілля, Героєм Радянського Союзу Терентієм Новаком, дивні речі. Терентій Федорович безсоромно привласнив собі ідею про підрив німецької їдальні в Рівному в 1943 році, натомість, за словами Струтинського, це була задумка якогось бійця Афоніна. Жертви вибуху в мемуарах автор також, м`яко кажучи, перебільшив.
«Новак доповів командирові загону, що вибухом міни було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, – пише в листі Струтинський. – З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, час від часу відвідував «Солдатен гейм».
А ось що писали на ім`я директора Інституту марксизму-ленінізму щодо мемуарів Новака колишні партизани загону Дмитра Медведєва, який діяв у тому ж регіоні, Василь Багровий, Михайло Нессен і Михайло Сапір, які особисто знали керівника рівненського підпілля: «Новак – за своєю натурою людина вкрай боязка, дуже користолюбна, кар`єрист. Написані ним і видані в Україні спогади «Поєдинок» – це повна брехня і марення. Він приписує собі багато епізодів діяльності легендарного розвідника Миколи Кузнєцова. Видана книга викликає у нас, колишніх партизанів, і в читачів, обурення і жаль. Це наруга над святою пам`яттю тих, хто чесно боровся і загинув. Зрозумійте нас, адже ця людина в період німецької окупації не знищила жодного німця і бандита».
Так само непорядно до організаторів підпілля на Сумщині вчинив Наумов. Він у своїх мемуарах «Хінельські походи» обставив усе так, що вийшов організатором сам. Хоча партизанити почав, за словами комісара його з`єднання Лукашова, з січня 1942 року, коли вже сумське підпілля існувало.
Більше того, Лукашов після виходу мемуарів Наумова буквально «розніс» їх у листі до директора Інституту марксизму-ленінізму Назаренка, побачивши в них багато вигадки і неправди. Ось як він схарактеризував його творчість: «Багато написано книг, чудових творів наших радянських письменників. Ці книги розповідають нашому народові про ту сувору правду, яку пережили трудівники нашої країни в роки Великої Вітчизняної війни. Але є твори, які перекручують правду, оббріхують наших радянських людей, які віддали світле життя за щастя народу. Ці люди, горе-письменники, не зважаючи ні на що, готові втопити в багні інших, лише б собі одержати славу. Вони забувають, що історичну правду, свідками якої ще живуть люди, важко перекрутити. Подібним писакою, кар`єристом і наклепником є Наумов».
У своєму листі Лукашов зазначив, що німці до початку 1942 року не могли кинути великі сили проти з`єднання Наумова, як він пише, оскільки його ще не було. На той час майбутній командир з`єднання керував лише однією партизанською групою в 250 осіб загону Червоного району (Сумщина). Не було ніколи таких випадків, щоб в селах Подивоття та Станіславчик німці його мало не вбили (Наумов зазначає в мемуарах, що дивом залишився живий, але були застрелені під ним його коні). «Який збіг, який щасливець! А насправді це було? Ні, цього ніколи не було, це показане, надумане «геройство», – писав Лукашов.
Єдине, що не викликало сумнівів у колишнього комісара з`єднання Наумова, це те, як точно і правдиво він змалював діяльність Куманька (одного з організаторів сумського підпілля), та й то з меркантильних міркувань – останній займав після війни серйозні партійні посади, тому викликати його гнів на свій опус автор не став.
«У цій книзі Наумов більш-менш правдиво показує факти про діяльність Куманька, хоча я в книзі ніде не помітив цього прізвища, – звертав увагу директора інституту колишній комісар з`єднання. – Він у нього йде під кличкою «Фомич». Так насправді його називали в загоні. Але з якою метою він це робить? Він знає, що Куманьок займає видне положення в суспільстві і партії в післявоєнні роки, і, спираючись на нього, йому легко було перекрутити факти в своїй книзі. Переважно в книзі не показана жодна людина з бійців і командирів партизанського загону, які залишилися в тилу ворога з перших днів окупації, як кажуть не на життя, а на смерть боролися».
Не відставав від своїх колег і Олександр Кривець – командир партизанського загону ім. Щорса на Чернігівщині. У 1973 році в світ вийшла його книга «Багряними дорогами». Доблесть автора в творі змальована яскравими фарбами. Щоправда, про справжніх партизанів Чернігівської області, де діяв загін, в книзі майже не згадується, героїчні вчинки в оповіданні приписуються тільки друзям і родичам автора і, звісно, самому командирові.
Колишня партизанка Павлина Березовська дала таку оцінку мемуарам Кривця: «А що там наворочене, прямо скажу, не кожному фантастові під силу. Барон Мюнгаузен – жалюгідний невдаха проти нашого «льотчика». Читаючи книгу, ми з моїми друзями-партизанами спочатку дивувалися, потім ображалися, а врешті-решт, вже просто сміялися до сліз».
Зазнавали критики очевидців і мемуари Федорова «Підпільний обком діє». Ось як відгукувався про прочитану першу частину книги колишній секретар Чернігівського обкому КП(б)У з пропаганди Рудько в листі Федорову: «Здрастуйте, Олексію Федоровичу! Учора прочитав першу частину Вашої книги «Підпільний обком діє» в журналі «Новый мир» за 1947 рік. Я не збираюся наводити критику по всіх розділах першої частини книги, але повинен писати Вам, що в ній є багато неточностей – перекручені факти і переплутані події».
Розкритикував третю книгу мемуарів і начальник особливого відділу з`єднання Федорова Золотаренко. У своєму обширному звіті, надісланому до всіх партійних інстанцій щодо підпільних організацій на Волині, створених Олексієм Федоровичем, він зазначав: «З усією відповідальністю комуніста і партизана, як бойовий начальник особливого відділу з`єднання Федорова заявляю, що ніяких підпільних партійних організацій до кінця війни на зв`язку у так званого підпільного обкому партії на Волині не було, тому, що ніякої підпільної роботи з організації і виявлення комуністами не велося».
Звичайно, професійні історики розуміють, що мемуари і спогади не позбавлені суб`єктивізму, але у випадку з партизанськими – це явний перебір. Насправді цінність у цих книгах становлять змалювання побуту і повсякденного життя партизан, творчість (пісні, частівки, анекдоти). Все інше – чиста вигадка, яка не витримує перевірки архівними документами. Адже недаремно всі ці казки викликали обурення рядових партизанів. Спонукаючи писати їх гнівні листи до різних інстанції, вимагаючи справедливості. Хоча, звичайно, певний відсоток таких листів був написаний через заздрість побратимів, які не потрапили на сторінки книг (що не зменшує значення цих листів).
Проте запущений конвейєр не так легко було зупинити. Зробивши це, КПРС виставила б у не дуже доброму світлі канонізованих героїв, а іноді, як у випадку з Федоровим, і двічі Героїв Радянського Союзу, тим більше що їх книги дуже добре вписувалися в русло радянської пропаганди. Тому заперечення, які приходили письмово, зазвичай, відправлялися до архівних фондів, де вони зберігаються досі.
Володимир Гінда, кандидат історичних наук
