Де можна випасати худобу
§ 20. Залізний вік на території України: кіммерійці та скіфи
Близько XIII ст. до н. е. в Анатолії (регіон сучасної Туреччини) люди навчилися виплавляти залізо у великій кількості. Виготовляти залізні вироби вміли й раніше, але в масовому виробництві не було потреби. Здебільшого використовували бронзові вироби, що були гострішими й міцнішими. Проте коли на Близькому Сході вичерпалися родовища олова, необхідного для виплавлення бронзи, її замінило залізо. Так розпочався залізний вік.
Цікаво знати
У Давньому Єгипті було багато родовищ олова та свинцю, тому там не поспішали заміняти бронзу залізом.
Також у XIII—XII ст. до н. е. клімат став набагато посушливішим, і займатися в степах землеробством стало неможливо. Проте тут можна було випасати худобу. Тому на території України сформувався поділ на дві зони: лісостепову, де мешкали землероби, та степову, де оселилися кочівники-скотарі.
• Які дві господарські зони сформувалися на території України у залізний вік?
2. Кіммерійці
Українські причорноморські степи були складовою частиною Великого степу, який простягався від Дунаю до західних кордонів сучасного Китаю. Тут жили різні кочові народи, які з часом змінювали один одного.
Словник
Великий степ — степові простори на північ від Дворіччя та Іранського нагір'я. Вони сягають на захід до Дунаю та Карпат, а на схід — аж до Китаю.
У IX—VII ст. до н. е. у степах на північ від Чорного моря жив кочовий народ, відомий як кіммерійці (сусідні народи їх називали «ґміррі»). Це перший народ на українських землях, чия хоча б приблизна назва збереглася. Самі кіммерійці були іраномовним народом.
Зображення кіммерійських воїнів на вазі.
Кіммерійці здійснювали набіги на держави Кавказу та Дворіччя. Коли один із кіммерійських правителів надумав зрадити союзника — ассирійців, ті розгромили його військо. Тому кіммерійці були змушені переселитися в причорноморські степи та до Криму. Деякі з них залишалися на півострові досить надовго. У V ст. до н. е. вони взяли участь у будівництві тут грецького міста-колонії Кіммерік. Більшість кіммерійців була підкорена й розчинилася серед нового народу — скіфів.
Поселення, знайдене поблизу сучасного Миколаєва. 1250—925 рр. до н. е. Сучасна реконструкція. Через рів, що огороджував центральну частину поселення, було перекинуто найдавніший у Європі кам'яний міст. Історики вважають, що це поселення належало кіммерійцям. Хоча кіммерійці й були кочівниками, вони організовували постійні поселення для ремісників.
Кіммерійський кинджал. Знахідка зберігається в Київському археологічному музеї.
3. Скіфи
У VII—III ст. до н. е. у причорноморських степах оселилися кочові племена, які давні греки називали скіфами. Скіфи воювали верхи, озброєні луками та короткими мечами — акінаками. До VII ст. до н. е. ці племена кочували від річки Дон до Кавказьких гір, контролюючи торговельні шляхи з Іранського нагір’я в Причорномор’я. Як і кіммерійці, вони здійснювали спустошливі набіги на держави Близького Сходу, добігаючи аж до Єгипту.
Кістяні та бронзові наконечники кіммерійських стріл. Знахідка зберігається в Національному музеї історії України.
• Про що свідчать ці знахідки?
Це тривало, поки мідійці, а потім перси не змусили скіфів шукати собі нові кочів’я. Так скіфи опинилися в Північному Причорномор’ї. Тут вони, підкоривши землеробські племена лісостепової зони, заснували державу, відому як Велика Скіфія. Вона досягла своєї найбільшої могутності в IV ст. до н. е. за правління Атея. Він навіть карбував власну монету.
Велика Скіфія.
Основним заняттям скіфів було скотарство.
Також вони брали з підкорених племен лісостепової території сучасної України данину рабами та зерном, які продавали грецьким містам-колоніям на узбережжі Чорного моря. У греків вони купували віно, маслинову олію, ремісничі вироби.
Цікаво знати
Скіфська тематика цікавила і продовжує цікавити українських митців. Яскравим прикладом є історичні повісті Івана Білика «Дикі білі коні», «Не дратуйте грифонів», «Цар і раб», присвячені різним періодам історії скіфів.
Монета Атея.
Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела родовід від одного із синів першопредка і мала власний священний атрибут. Для воїнів це була сокира, для жерців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Геродот розповідає, що особливою пошаною у скіфів користувалися сім богів, саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.
Скіфські воїни. Художник Джейсон Бутера. Скіфські воїни добре володіли технікою верхового бою. Серед них були й жінки. Це породило легенди про амазонок — племена войовничих жінок.
Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території — у Геррах (Придніпров’я, на рівні Дніпровських порогів) — скіфи возили його забальзамоване тіло всіма скіфськими племенами, де над ним здійснювали обряд пам’яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом із дружиною, найближчими слугами, кіньми тощо. Біля небіжчика клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гробницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищим був курган. Це свідчить про майнове розшарування в скіфів.
Цікаво знати
Скіфи ховали померлих правителів і найкращих воїнів під насипами із землі — курганами. Деякі із цих поховань були надзвичайно пишними. До них клали зброю та прикраси.
І зараз в українських степах можна побачити скіфські кургани. Багато з них мають власні назви: Солоха, Товста могила, Гайманова могила тощо. Проте деякі їхні багатства були розграбовані. Частину курганів було втрачено через розорення земель під час сільськогосподарських робіт уже в наш час.
Більшість вчених вважає, що скіфи самостійно не виготовляли прикраси, а замовляли їх у грецьких майстрів. Стиль, у якому були виконані ці вироби, називають «звіриним» через численні зображення тварин.
• Ознайомтеся із зображеннями теми та доведіть доречність того, що скіфський стиль називають «звіриним».
Чаша зі сплаву золота й срібла з кургану Гайманова могила в Запорізькій області. IV ст. до н. е.
Зображення оленя з кургану в Черкаській області. VII—VI ст. до н. е.
4. Похід Дарія I у Велику Скіфію
Приблизно в 514—512 рр. до н. е. перський шахиншах Дарій І здійснив похід у Велику Скіфію, прагнучи помститися скіфам за минулі набіги та забезпечити собі запілля під час походу в Грецію.
Зібравши величезне військо, він переправився наплавним мостом через Дунай і рушив углиб Скіфії, прагнучи вступити у вирішальний бій. Проте скіфи вирішили уникати відкритого двобою з персами і, повільно відступаючи, заманювали ворога вглиб країни, знищуючи на його шляху криниці та пасовища, здійснюючи стрімкі напади. Ця «скіфська тактика», як назвали її пізніше, виявилася вдалою. Долаючи величезні відстані, перська армія марно намагалася відшукати ворога. Коли скіфи зрозуміли, що сили персів підірвані, вони почали діяти більш рішуче.
Скіфський золотий гребінь із кургану Солоха в Запорізькій області. IV ст. до н. е.
Напередодні вирішальної битви скіфи надіслали цареві персів дивні дари: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Зміст «скіфського дару» радник Дарія І витлумачив так: «Якщо, ви, перси, не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і не сховаєтесь у землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетесь до себе, вас згублять оці стріли». Невідомо, про що думав Дарій І, дивлячись на ці дари та скіфів, які шикували загони до бою. Однак уночі, залишивши в таборі поранених, які мали підтримувати багаття, він із залишками своєї армії втік.
Більське городище. Пам'ятка VIII—III ст. до н. е.
Це найбільше поселення в Європі часів раннього залізного віку. Його площа становить 4400 га, а довжина валів — 33 833 м. Воно розташоване в межиріччі річок Ворскли та її правої притоки річки Суха Груня у Котелевському районі Полтавської області. Поселення було розорене перськими військами в 512 р. до н. е. під час походу Дарія І до Великої Скіфії. На ілюстрації зображено розкопки і реконструкцію частини оборонного валу.
Завдяки перемозі над перською армією, яка вважалася тоді найсильнішою, скіфи здобули славу непереможних воїнів.
Скіфський меч — акінак. V ст. до н. е.
Проте на межі IV—III ст. до н. е. Скіфія почала занепадати. Наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів Велика Скіфія поступово припинила своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одну, що називалась Скіфським царством (III ст. до н. е. — III ст. н. е.) зі столицею в Неаполі Скіфському, — у Криму, іншу — у нижній течії Дніпра.
Нашийна скіфська прикраса — золота пектораль, знайдена в кургані Товста могила археологом Борисом Мозолевським.
Джерела повідомляють
З опису життя скіфів у давньогрецьких джерелах (IV ст. до н. е.)
Скіфи. не мають будинків, але живуть у маленьких критих возах на чотирьох колесах. Більші, на шести колесах, вкриті повстю; ці вози облаштовані наче будинки, вони захищають від вітру та дощу. Жінки й діти живуть у цих возах, але чоловіки весь час проводять верхи.
• У яких помешканнях жили скіфи? Висловіть припущення, чому вони обрали саме їх.
Запитання та завдання
1. Що спонукало людей переходити від масового використання бронзи до заліза?
2. Які дві господарські зони остаточно сформувалися на території України в залізний вік?
3. Складіть «асоціативний кущ» до поняття «кіммерійці».
4. Обговоріть у парах причини, чому в українських степах у залізний вік оселилися саме кочові скотарі.
5. У який спосіб скіфи опинилися на українських землях?
6. Для чого скіфи насипали кургани? Підготуйте коротке повідомлення про скіфські кургани та зроблені під час їх дослідження археологічні знахідки.
7. Гра «Правда — неправда». Виберіть правильні твердження.
- 1) Скіфи були землеробськими племенами, які завжди жили на території України.
- 2) Кіммерійці здійснювали набіги на народи, що населяли території сучасної Західної Європи.
- 3) Кіммерійці та скіфи мешкали в степовій частині України.
8. Давньогрецький поет Гомер у поемі «Одіссея» називав кіммерійців «бідними молокоїдами», «найсправедливішим народом на Землі». Він зазначав, що їхня країна розташована біля входу в потойбічний світ: «Зайшло сонце, і вкрила темрява всі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських». Спираючись на слова Гомера, висловіть припущення, як давні греки уявляли місця, де жили кіммерійці, та яке враження на них справив цей народ.
Василь Стефурак: Кращих умов як тепер у вівчарства не було за всі роки Незалежності
На світовому ринку вівчарства і козівництва Україна може стати серйозним гравцем. Але для цього потрібні високоефективні промислові породи тварин.
Рекомендуємо
Віталій Сажієнко: За останні п’ять років на с/г підприємствах загинуло 212 працівників
Суперфуд: локальні та глобальні можливості для українського виробника
Потенціал українського вівчарства — більше 100 млн. голів овець, понад 3 млн. робочих місць і більше 20 мільярдів доларів річного доходу (між іншим, це половина держбюджету України). І не треба нікому наступати на п’яти, воювати за товарні землі: вівці чудово пасуться у ярах, балках, на берегах річок. Але щоб потенціал став реальністю — країні треба зробити ставку на розвиток вівчарства. Козівництво теж доволі дохідний бізнес, хоча і не настільки масштабний.
Про карпатського фермера Василя Стефурака говорять як про дивну людину яка безкоштовно роздає господарям баранів нової української породи, пристосованої для сучасного життя в Карпатах. Цю породу Василь Васильович вивів сам. Пан Стефурак — голова ГО «Асоціації вівчарів», володар титулу «Кращий вівчар України» програми «Громада на мільйон». Вже десять років він переймається розвитком вівчарства в Україні.
Чи доцільно замість великої рогатої худоби вирощувати овець та кіз?
— Сьогодні в Україні корів вже менше, ніж після Другої світової війни: в 1945 році було 3,6 млн. голів, а зараз — 1,5 млн. Овець зараз маємо 500 тисяч голів. В голодні повоєнні роки худобу цінували, зараз чомусь ні. В Європі співвідношення тваринництва і рослинництва 50 на 50, а в Україні, певно, 90 до 10. Хоча одне робоче місце в тваринництві дає, за підрахунками Світового банку, дев’ять суміжних робочих місць.
Якщо відроджувати українське тваринництво, дійсно, варто робити ставку на дрібну рогату худобу — це економічно вигідно і більш перспективно. Наприклад, якщо коза важить 50 кг і дає 5 літрів молока в день, то корова, вагою 500 кг не забезпечить 50 літрів молока в день, отже ця пропорція не на користь корів.
Кіз продуктивних молочних порід утримувати вигідніше майже в два рази і прокормити їх набагато легше. Це доводять наукові дослідження. Весь асортимент молочної продукції, який забезпечує корова, можна спокійно робити з козячого молока. Воно складається з так званих легких жирів і легше сприймається людиною. Між іншим, у Франції одразу після Другої світової війни запровадили державну програму вигодовування немовлят-сиріт саме козячим молоком.
Овече молоко в два рази краще козячого, його склад — ідеальний для людини. Але вівці дають молока менше, ніж кози, і не можуть забезпечити такий об'єм продукції, яким можна нагодувати цілу країну. Але овече молоко — чудова альтернатива дорогим дитячим сумішам: це єдине молоко яке спокійно витримує заморозку, не втрачаючи якості. Овече молоко можна заморожувати порційно і тримати в холодильнику для потреб дитини — це дуже зручно і, головне, корисно.
До речі, знаєте чому австрійці - здорова нація? Вони п’ють законсервовану в банках жентицю — сироватку яка залишається після виготовлення овечого сиру. Наприклад, в Бессарабії жентицю підсолюють і заливають нею бринзу — там сири зберігаються у розсолі, в Карпатах бринза суха. На Гуцульщині жентицю споживали споконвіку, її пропонували гостям, оскільки від дуже холодної гірської води можна захворіти, а температура сироватки — 36 °C і вона у господарів є завжди, бо гуцули варять сир майже постійно. Жентиця нейтральна на смак, але має дуже багато кальцію та різних мікроелементів. Австрійці її консервують і пропонують своїм школярам безкоштовно, а в Україні жентицю виливають свиням.
Українські фермери віддають сьогодні перевагу молочним чи м’ясним породам?
— В сусідній Словаччині 60% вівчарів заробляє на молоці. Українські фермери все частіше заводять м’ясні породи — з ними простіше, ніж з молочними. Але історично в Україні кажуть «вівці», бо тварин в першу чергу доять, а у всіх народів ісламу — «барани», бо їх треба зарізати на м’ясо.
Сьогодні вирощувати м’ясні породи овець дуже вигідно, оскільки світовий попит на баранину та ягнятину щороку зростає. Ісламський світ збільшується, як і добробут мусульман, і, відповідно, зростає споживання м’яса. Кози теж є м’ясних порід, але здебільшого цих тварин тримають заради молока.
Наскільки в Україні збільшилося поголів'я овець у фермерських господарствах?
— За останній рік — на 2%. Це невелика цифра, але коли всюди падіння, а в даному сегменті тваринництва показники збільшуються — це дуже тішить. Я не дуже довіряю статистиці. Селяни не оприлюднюють скільки тварин тримають, бояться податкової. Дійсно пораховані та ідентифіковані тварини — на промислових фермах. Наприклад, в Івано-Франківській області кількість зареєстрованих фермерських господарств, де вирощують овець та кіз, збільшилася вдвічі за перше півріччя 2021 року.
Економічно вигідно мати або сімейну ферму на 200−300 голів овець (якщо більше — треба наймати робітників і це вже не так прибутково) — кількість таких господарств зростає, або промислову на 1000 і більше голів. Що стосується кіз, то більшість поголів'я знаходиться в приватних господарствах, промислових козячих ферм мало. І головне — поголів'я тварин на українських фермах покращується. Люди збувають неефективних овець та кіз. Наприклад, ті барани яких я роздаю сотнями, як мінімум в три рази вигідніші за тих що зараз мають господарі (при однакових умовах утримування).
В Карпатах є де випасати дрібну рогату худобу, є чим кормити. А на півдні України 95% земель розорано.
— Південь України теж має де випасати, там є чимало неліквідних земель. І зміни клімату — не проблема. Я бував в Середній Азії і бачив казахське вівчарство. Якщо врахувати кліматичну зону Казахстану, то південь України для овець — райські кущі. Все впирається тільки в специфіку тих чи інших порід: вівчарство може розвиватися в різних кліматичних зонах, на всіх континентах (крім Антарктиди).
Але науковці наголошують що в Україні мало земель для пасовищ.
— По даним державної статистики вільних земель в країні - біля 16 млн. гектарів: це чагарники, охоронні зони, які можна використовувати під випас. Україна нехтує цими територіями, а в світі за них доплачують. На низькоефективних землях, на бур’янах і чагарниках можна збудувати високоекономічне вівчарство.
Ось, наприклад, навколо газової труби — по 750 метрів охоронної зони в обидва боки: там можна випасати овець і не витрачати бюджет на скошування трави, зрубування чагарників. Знайти робітників для такої праці не просто, а знаходиш — чуєш такі суми, що краще траву не чіпати. Можна, звичайно, взяти гербіцид і залити його понад всякої норми, спалити траву «під нуль», але той гербіцид попадає у воду, труїть людей, рибу, все живе. Замість гербіцидів краще взяти пару ягнят — вони швидко з'їдять траву, тільки залишиться купити їм сіна на зиму.
Конкретний приклад: в бюджеті компанії для скошування трави на площі трьох гектарів було виділено 100 тисяч грн на рік. Заради експерименту в цю охоронну зону завезли 12 ягнят. На зиму їм купили сіна і зерна на майже 30 тисяч грн, зробили приміщення для зимівлі. Зараз овець вже 25, вони з'їли всю траву в охоронній зоні і зекономили 50% бюджету виділеного на косіння. В підсумку господарі мають м’ясо, додатковий дохід і економію бюджету. І землю не треба труїти гербіцидами.
Так само можна випасати отару навколо сонячних батарей. Мої товариші для площі у 40 гектар, де розташовані сонячні батареї, закупили 500 овець, які чудово під'їдають навколишню траву. Такий проект дає вигоду, розвиває вівчарство і державу Україна.
Зараз чимало господарів утримують отари в стаціонарних умовах. Як до цього ставитеся?
— Таку практику нав’язують науковці, які стверджують що сьогодні тварин ніхто на випас не жене, бо їх можна годувати на стайні. Але чому карпатці споконвіку відганяли овець на полонини, на висоту 1000 і вище метрів? Не тому що це поетично — в Карпатах дуже мало землі придатної для обробки. З тою ріденькою травою в зоні високогірних та альпійських лук нічого не зробиш, скосити її між камінням — адська праця. А траву що росте в долинах заготовляли для тварин на зиму.
Відгодівля на фермах можлива в Англії, Франції, де люцерна росте зразу за парканом. В горах ферму не збудуєш — вона не ефективна, корми не завезеш. Для гуцулів не проблема випасати тисячі овець, проблема — заготовити сіно.
Після збору врожаїв на полях залишається солома, але її можна затюкувати і дати на відгодівлю тваринам. Наприклад, зібрати сою так щоб на полі нічого не лишилося — неможливо. Але якщо випустити овець — вони дозбирають всі залишки.
Звичайно, орні землі для випасу занадто дорогі, агрохолдинги їх вже давно розібрали. Але вівці та кози спроможні зібрати траву там, де не зможе проїхати жодна техніка, вони почистять чагарники під будь-яким кутом, у неприступних місцях і, зокрема, знищать борщовик. Колись цю культуру завозили як кормову: вона людям серйозно шкодить, а тваринам — ні.
А з чого варто починати вівчарство?
— Головне, як казав вівчар Дмитро Огньов, який мав найбільшу овечу ферму у Східній Європі - не читайте радянських книжок про вівчарство. Таку маячню якій вчить класична вітчизняна наука ще треба пошукати.
Коли на конференції науковиця стверджує: «Якби карпатські барани важили 70 кг, вони би не змогли ходити горами», я знизую плечима. Зараз мій баран який тримав отару у 300 голів, трудився у сезон спарювання, схуд приблизно до 140 кг. Правильно каже науковиця: якби цей баран важив 70 кг — він взагалі не зміг би ходити горами.
Відкриваємо енциклопедію: середня вага диких баранів — від 120 до 220 кг. Ті, що живуть на скалах важать в середньому 150−170 кг. Але українська наука зуміла з «породистих» тварин, яких створила сама еволюція, зробити «дворняг» — поголів'я знівечили.
Станом на зараз карпатська вівця — це невелика тварина 25−30 кг, яка дає максимум пів літра молока в день, 1,5 кг грубої вовни що нікому не потрібна. Її м’ясо не їстівне за рахунок специфічного смороду — на відміну від м’яса овець та баранів сучасних порід.
Мої вівці дають 1−2 літри молока в день, баран — 3,5 кг тонкорунної вовни, якої потребує ринок. Я випробував два десятки порід і тепер для мене існує всього два напрямки — м’ясо-молочний і молочно-м'ясний. Чому так? Якщо вівця м’ясної породи немає достатньо молока, як вирощувати ягнят? Дитинча мусити випити 5 літрів молока щоб дати кілограм приросту, значить у м’ясної вівці має бути молоко.
У молочних овець в середньому народжуються баранці та ягнички у рівній пропорції. Що робити з баранцями? Якщо вони будуть худими — сушити з них «тараньку»? Чинити так само як з цапками на фермах? Три дні давати молозиво і відправляти на забій бо тваринка випиває молока більше ніж сама коштує? Щоб не знищувати половину народженого поголів'я краще робити ставку на м’ясні чи м’ясо-молочні породи. Ось така логіка.
Чому ви вирішили селекціонувати овець?
— Я почав шукати підходящого барана для своїх овець і не міг знайти. Тому і вирішив вивести оптимальну високоефективну промислову породу для карпатських умов. В Україні, до речі, колись було чотири інститути вівчарства — Прикарпатський, Буковинський, Закарпатський і Карпатський у Львові. Залишився лише Карпатський, ще жевріє. Отже сьогодні, напевно, я — єдиний хто в Україні займається селекцією овець на промисловому рівні.
З якими породами працюєте щоб створити власну?
— За основу я взяв Романівську породу — завдяки її багатоплідності (родить два рази на рік), яку схрестив з промисловою молочною породою Остфріз і еталонною курдючною Гіссар, яка славиться своєю дуже сильною енергією росту, а також з Мериносами, Меріноландшафтом, Іль де Франсом, Лаконом, оскільки вони дають по 700 грамм приросту за добу. Отже по факту зміксував 5−7 порід, з яких обрав найкращих тварин з різних ліній. Що отримав — оцінив: вовни би тоншої, м’яса кращого, молока побільше. На початку зі ста баранчиків я брав одного-двох найкращих, решту кастрував та вирізав.
Порода вашої селекції зареєстрована?
— Ще ні, в Україні забагато бюрократичної тяганини. За правилами науковці повинні спостерігати за тваринами моєї породи три роки, дивитися як я працюю, щоб науково обґрунтувати побачене, фактично паразитуючи на моїх напрацюваннях. Отже я не поспішаю з реєстрацією.
За вісім років я вивів породу адаптовану до карпатських умов. Вже чотири покоління цих тварин тільки покращують свої показники. Я зробив породу не стільки пристосовану до клімату Карпат, скільки адаптовану до умов утримування. Проблема в тому, що у нас вівцям кондиціонер включати не будуть як в Європі, і не стануть перейматися виваженим раціоном: мікроелементами та вітамінами. Отже треба підготувати тварин скоріше до умов утримання, аніж до клімату.
Де можна подивитися ваші надбання?
— У селі Молодятин Коломийського району Івано-Франківської області, де я живу. У мене немає показової ферми, хоча вже багато людей чекають коли я побудую хайтеківське супермодне господарство. Всі ці роки я свідомо тримав отару (від 300 до 500 голів) в умовах класичного гуцульського господарства. Мене запевняли, що гарні європейські породи без ферми жити не будуть. Але я доказав протилежне. Моя отара — одна з найкращих в світі. І тільки зараз я почав замислюватися над створенням показової ферми — щоб було де продемонструвати іноземцям свої надбання.
Які закордонні приклади овечих ферм вас вразили?
— Знаю одного йорданця, який має в Йорданії комплекс на 50 тисяч баранів. Він закуповує тварин в Україні, сто днів їх активно відгодовує українським фуражним зерном (яке здебільшого коштує копійки) і продає в кілька разів дорожче — не здивуюсь якщо і українським споживачам також. Цілком ймовірно, що на комплексі працюють українські робітники. Отже якщо так заробляє йорданець — на українському поголів'ї та українському зерні, то чому саме так ми не можемо зробити в Україні?
На жаль, чимало можливостей вже було згаяно. Наприклад, декілька років тому турки хотіли інвестувати у вівчарство на рівні держави — робити в Карпатах консерви для своєї армії, але справа не склалася.
Але є і приємні історії. Мене дуже тішить що на Івано-Франківщині одна локальна мережа магазинів організувала своє м’ясне виробництво. Ця українська мережа закуповує ягнятину і баранину в українських фермерів і продає це м’ясо і ковбасні вироби з нього громадянам України. Отже наші кошти йдуть на розбудову вітчизняної економіки, а не, скажімо, в Аргентину (де зараз закуповують яловичину для українського ринку) або в Польщу (звідки везуть свинину для української переробки).
Які преференції від держави мають вівчарі?
— Кращих умов як тепер у вівчарства не було за всі роки Незалежності. При Міністерстві сільського господарства створена робоча група з відродження тваринництва, зокрема — вівчарства, в яку запросили і мене. В цьому році вівчарям збільшили допомогу: держава компенсує 50% будівництва та реконструкцію тваринницьких ферм, 80% - закупівлю племінного поголів'я, допомагає з кредитами на вітчизняну техніку і дає дотацію у 1000 грн на одну ярку-вівцематку чи козематку — щоб можна було перезимувати, але ці тварини мають бути зареєстровані, ідентифіковані і вся ця документація повинна бути подана до 1 січня 2022 року.
Як виглядає ситуація з експортом української дрібної рогатої худоби?
— Ця стаття експорту в 2021 році зросла на 270%, здебільшого торгували вівцями. В цифрах це не великі гроші, але зростання продажів у коронакризу в 2,7 разів — добрий показник.
Нещодавно з однієї міжнародної виставки в ОАЄ ми привезли кілька десятків прямих контрактів на постачання української баранини. На жаль, в Україні діє вивізне мито на продаж баранини — це нонсенс. Тих 10% відрахувань державі дають не так багато, а вівчарям знижують конкурентність.
Що треба зробити в першу чергу аби українське вівчарство вийшло на новий рівень?
— Збільшувати поголів'я племінних баранів — потреба в цьому чимала, але мої сили і можливості вичерпні. Треба відкрити Центр відродження вівчарства, де вівчари могли б отримати нові знання, попрактикуватися, щоб стати конкурентоспроможними в світі.
Нещодавно в Буковелі збудували біатлонну трасу за 600 млн. гривень, але знайти 30 млн. гривень для створення Центру відродження вівчарства так і не змогли. Коли в Карпатах панували поляки, такі школи вівчарства були. Тільки в Верховинському районі тоді налічувалося 120 тисяч голів овець, а сьогодні їх — не повних три тисячі.
Нещодавно я отримав пропозицію розводити свою породу овець в Турції - під дуже серйозне державне фінансування. У Канаді мої напрацювання готові використати з задоволенням. Поки що моя селекція овець нашій державі не потрібна, але є країни для яких розвиток вівчарства вкрай цікавий.
Продати арабам своє господарство — не проблема: вони зацікавлені зробити кілька смарт-ферм, де всі процеси — механізовані. Але тоді ніхто не буде розвивати громади, українське вівчарство. Я в цьому не зацікавлений. Хочу щоб Україна заробляла на розведенні овець і стала помітною країною на мапі вівчарства.
Стежте за головними новинами агробізнесу в Україні та світі на Agravery.com , на сторінці Facebook , у Telegram або підпишіться на нашу розсилку, відправивши лист з темою "Розсилка" на [email protected] .
Тільки зареєстровані користувачі можуть коментувати
