Колгосп імені горина автопарк

Collective farm

Collective farm (Ukrainian: колективне господарство or колгосп [ kolektyvne hospodarstvo or kolhosp ]; Russian: колективное хозяйство or колхоз [ kolektivnoe khoziaistvo or kolkhoz ]). From 1930 the type of farm that dominated farming in the Ukrainian Soviet Socialist Republic. Collective farms were introduced by force during collectivization and existed side by side with state farms ( radhospy ). Collective farms were called agricultural artels for some time. Apart from the land, which belonged to the state, members of the collective farms owned their principal means of production in common, and these could not be divided among the members of the collective. Labor on the farms was collective, but the income was divided, either in kind or in money, among the members. This practice distinguished the collective farms from other forms of shared farming such as the commune, association for the joint cultivation of land, and state farm. Legally the collective farms were autonomous economic enterprises that functioned on the basis of their own statutes within a framework of administrative-legal and contractual relations with the state, other enterprises, and their own members.

In the Ukrainian SSR collective farms were introduced in 1928–33. Collectivization was achieved by the abolition of privately owned farms and the intervention of political and police agencies. By 1939 there were 27,377 collective farms, the average farm having 1,285 ha at its disposal. Despite intensive collectivization in Western Ukraine at the end of the 1940s, the total number of collective farms fell to 23,653 owing to the merger of smaller farms. In the late 1940s many collective farms had very small areas of arable land: for example, 800 farms had less than 100 ha per farm, and almost 3,000 had less than 300 ha per farm. The policy of amalgamating collective farms, introduced in 1950, further reduced the number of farms to 13,192 by 1958. At that time an average collective farm had 2,660 ha of land and 289 households. In 1938, after a decade of collective farming, 79.1 percent of the land in Ukraine was used by the collective farms. By 1958, 86.1 percent of the arable land was under their control. The land at the disposal of the farms was gradually reduced as the number of state farms and their farmland were increased: the number of state farms increased from 929 in 1940 to 2,104 in 1979. Starting in the 1960s, some of the lands belonging to collective farms were transferred to interfarm enterprises and associations, which increased in number from 488 in 1965 to 1,537 in 1979. In 1980 the area of the tilled land and farming facilities at the disposal of collective farms in Ukraine amounted to only 70 percent of the total tilled land and facilities in the Ukrainian SSR. About 26 percent of the farming facilities were in the hands of state farms and the state.

During the 1960s–1970s the number of collective farms continued to decrease gradually, but at a slower rate than before. There were 9,553 collective farms in Ukraine in 1965, 9,141 in 1970, 7,603 in 1975, 7,016 in 1980, and 7,157 in 1982. For the average collective farm, however, the land under seed increased rapidly. By 1979 it reached 3,400 ha, while the number of collective-farm households on the average farm had reached 655. In 1979 the average collective farm owned 2,278 head of livestock, of which 719 were cows; 1,516 hogs; and 922 sheep and goats.

The main purpose of the collective farms in the Soviet economic system was to provide the state with the maximum cost-free capital for developing heavy industry, arming the military, and maintaining the bureaucracy. Taking into account the demand for agricultural products inside the country and abroad, the government assigned maximal delivery quotas and minimal delivery prices, which it regards as expenses that must be minimized. The government then sold the products delivered by the collective farms at the highest prices, thus reaping a huge profit (see Agricultural procurement). High selling prices were determined by the necessity to absorb the purchasing power of consumers and to adjust the demand to the available quantity of farm products. The profits of this operation were appropriated by the state treasury through the turnover tax. These profits were to a large extent absolute rents that the state exacted from the collective farms.

Until 1956 the collective farms did not keep records of their costs and labor losses. Government data in 1957 showed for the first time that many collective farms operated at a deficit. According to the data, the average production cost of one centner of pork was 1,185 rubles, while the state paid the farms only 425 rubles for obligatory deliveries and 880 rubles per centner for non-obligatory deliveries. The production cost of one centner of milk was 142 rubles; the state paid 55 and 135 rubles per centner. One thousand eggs cost 780 rubles in capital and labor; the state paid only 200 rubles for them. This kind of exploitation obstructed the development of collective farms and undermined any incentive to work. In September 1953 the Plenum of the Central Committee (CC) of the Communist Party of the Soviet Union for the first time gave some recognition to these facts, and certain reforms were introduced. On 30 June 1958 delivery prices were raised, all forms of deliveries were consolidated into one, and the collective farms were ordered to change gradually to a sounder economic basis.

From 1960 to 1980 the delivery prices of farm products were raised several times, but the prices on most products were always lower in Ukraine than they were in the Russian Soviet Federated Socialist Republic or in the USSR generally. From 1970 to 1980 these prices rose 2 percent per year, while the state prices for industrial products rose 5 percent per year.

Until 1955 all the particulars of collective-farm economic life were planned centrally in Moscow. The USSR government set the same norms of production, forms of labor organization and compensation, and norms and deadlines for sowing and harvesting for all collective farms. It even issued instructions on the spacing of plants. Without permission of the raion land department members of a collective farm could neither plow, sow, nor reap. The collective farms had to conform to standards and instructions that were often pointless or unsuited to local conditions. They were given some economic autonomy only on 9 March 1955.

With time this ‘autonomy’ expanded somewhat, and all farming enterprises were supposed to have changed to a profit basis and to have received greater independence. In 1981, however, all the main parameters of the collective farms, including the area to be seeded, were still determined by the republican agencies, which in turn still had to conform to the agricultural policies of the central government in Moscow.

Collective farms were first permitted to own tractors in 1956. This reform, however, was made fully effective only by the law of 1 August 1958, which almost abolished the system of machine- tractor stations (MTS). During 1958, 94 percent of the collective farms purchased their tractors and other machinery from the MTS. The farms purchased equipment and fertilizer through the state enterprise known from 1961 as Silhosptekhnika. Eventually, it was changed to a Union-republican agency known as the State Committee for Farm Supplies. The collective farms later acquired the right to purchase farm machinery and fuel from the state directly.

The 6 March 1956 resolution of the CC CPSU granted the collective farms the right to introduce amendments to the artel statute. Until then a uniform ‘model statute’ was binding on all collective farms. Thereafter the general meeting of each collective farm set the production norms, organizational forms, wages, and minimum number of obligatory workdays. But this new form of collective-farm democracy was quite limited, for the Party cell of the farm (consisting of 18 members on the average, including the farm chairman and other supervisors) played a decisive role in the farm's life and followed the instructions of the raion Party committee.

The collective farm's work force was divided into brigades. Each brigade had a certain amount of land, buildings, equipment, and animals at its disposal for at least a year. The purpose of organizing labor in this way was to develop specialization and expertise among the farmers. The brigades devoted to gardening and to tilled crops were divided further into squads ( lanky ).

Until 1966 every form of farm work had its production norm, which was based on a certain assigned number of conventional units called workdays ( trudodni ). There were close to 2,000 forms of work and norms, all of which were assigned a value in terms of workdays. The lightest forms of work were valued at 0.5 of a workday, while the hardest or most skilled work was valued at 2.5 workdays. By fulfilling the norm, farm members got a certain number of workdays to their credit. At the end of the year, after the collective farm had fulfilled its obligations to the state, its remaining income was divided by the total number of fulfilled workdays to obtain the remuneration per workday. Each farmer then received a share of the farm's income according to the number of workdays he had earned during the year.

The income of collective-farm members consisted of two main parts: (1) wages paid in money and products, and (2) income derived from their private plots. The first was supposed to constitute 75 percent and the second 25 percent of their incomes. In reality the first never accounted for more than 50 percent of their incomes. In 1934–7 the wages for a workday were 33–75 kopecks and 1–3.5 kg of grain. With time monetary wages increased, while wages in kind decreased. The farmers were hard hit by the drop in their share of the products, for they used grain for food and animal feed.

At the end of the 1950s farm labor gradually began to be recompensed solely in monetary wages, and in 1966 the system of workdays was finally abolished. The wages of collective farmers rose significantly, yet they remained lower than the wages on state farms. The incomes of collective farms increased from 1,818 million rubles in 1966 to 4,335 million rubles in 1975 and to 5,500 million rubles in 1979. Divided among all the working members of collective farms, these funds provided an average monthly wage of 96 rubles in 1975 and 81 rubles in 1979, indicating a drop in individual earnings rather than an increase.

As late as 1952 the workday of a collective farmer was worth only 0.85 rubles on the average. In 1960 the value rose to 1.19 rubles. In 1970, according to official data, the value of the workday in products and money rose to 3.58 rubles. At the same time the proportion of payment in kind decreased to 25 percent of the farm income in 1965 and to 8 percent in 1975.

Lacking a sufficient incentive to work on the collective farms, farm members tried to devote as much labor as possible to cultivating their private plots, which the government allowed the peasants to keep in order to increase the availability of food products and satisfy the peasants' traditional need for private ownership and because it realized that its delivery quotas were too high and that the farmers were left too little. To force the members to give more of their labor to their collective farms, in 1939 the government introduced an obligatory minimal standard of workdays—60–100 per person. In 1942 this standard was increased to 100–150 workdays, and in the 1980s in some collective farms it amounted to 200–250 workdays per year. Many collective farms, however, did not fulfill the minimal standard.

In 1956 the collective farms were allowed to set up their own co-operative industries in the countryside. By 1958 69 percent of the collective farms were members of raion interfarm building co-operatives, which were based on shares and which owned 300 brickyards, 500 carpentry shops, and 116 co-operative electric stations. This change increased the productive capacity of the collective farms and created opportunities for higher incomes for the collective farmers. The state required that the collective farms build their own schools, hospitals, etc at their own expense. In 1953–8, for example, the collective farms in the Ukrainian SSR built, on their own, 720 village schools, 125 hospitals, 800 bathhouses, and 1,800 clubhouses. The collective farms also reforested land, built irrigation systems, and constructed new roads at their own expense.

In general, there was much less investment in rural development than in urban development. Hence, the living standard on the collective farms was much lower than that of urban workers or the urban population in general. The average Ukrainian village in the 1970s–1980s had poor housing, inadequate medical services, poor roads, and insufficient public facilities.

From the end of the 1960s collective farms were allowed to enter jointly with state farms and industrial enterprises into‘agrarian-industrial complexes,’ or associations for processing raw agricultural and animal products (fruit canneries, dairy and cheese operations, meat plants, etc). They could also form ‘state-and-collective-farm enterprises’ for building rural electric stations, creating irrigation systems, repairing farm equipment and machinery, etc. The collective farms maintained their separate identities and entered these associations to utilize their human and material resources more economically. The ideological purpose of these innovations was to integrate the collective farms and their property more closely with the state.

Legal status and collective-farm legislation. According to the Model Collective-Farm Statute of 1969, ‘the collective farm was a co-operative organization of peasants who join together voluntarily to conduct large-scale socialist agricultural production on the basis of social means of production and collective labor.’ The statutes of 1930 and 1935 defined the collective farm in the same way. They emphasized the ‘voluntary’ nature of the association and thus contradicted the historical facts of forced collectivization. The model statutes stressed that the land held by the collective farms, like all land in the Union of Soviet Socialist Republics, was owned by the state and was granted to the farms for their use indefinitely. For this reason the land could not be bought, sold, or rented. The state decided such questions as the amalgamation of collective farms, their transformation into state farms, and the allocation of land for the private use of peasants.

During the collectivization drive the property of the collective farms was usually acquired by the socialization of private peasant farms. A part of this property was assigned to the common reserves of the collective farm, and a part was defined as the collective-farm member's share, which would be returned to him if he left the collective farm. Thus, only a portion of the peasant property—the common reserves—was expropriated during collectivization. The peasants retained ownership of the part that went into the shares until 1969, when the third Model Statute dropped any reference to shares and thus retroactively expropriated all the peasants' land.

The property of the collective farm—machines, equipment, livestock, etc—did not belong to all the members of the farm but to the collective ‘juridical person.’ Like state property, collective farm property was socialist (not private). It differed from state property in that the latter figured in the state budget, which was the basis for economic planning, while the budget of each collective farm was not included in the state budget. The state plans defined only the total agricultural production that the collective farms must deliver to the state. A small part of the collective- farm lands was distributed among the peasants for ‘the private use’ of each collective- farm household.

Legally the collective-farm agencies had the right to manage the property and the financial resources of the farms. The property of collective farms was divided into various funds, of which the main ones were the basic fund and the turnover fund. There was also a seed fund and a feed fund. These funds were managed according to the state and production-financial plan of the collective farm. In this respect the collective farms barely differed from state enterprises, particularly state farms. Although collective farms were not formally state enterprises, they were subject to the principle of ‘state control of agriculture.’ There was a whole system of state bodies for managing agriculture. The executive committees of raion and rural soviets were involved directly in agricultural management. The executive committees of the raion soviets in particular approved the planned purchases of farm production and oversaw their fulfillment, provided the collective farms with modern technology, and attempted to improve the material-technical base of farming. They also exercised a number of control functions over the collective farms. There was no sphere reserved by law for the collective farms in which the state could not interfere.

Formally, the general meeting of the membership was responsible for affairs on the collective farm; between meetings the executive of the collective farm managed the farm. The general meeting approved the farm's statute; elected a chairman, the executive, and the auditing committee; approved the wage scale; etc. In reality all these decisions were made by the appropriate CPSU and state agencies. The elections, particularly, were controlled by the Party apparat.

The various branches of farming at a collective farm were supervised by specialists—agronomists, economists, zootechnicians, engineers, veterinarians, bookkeepers, etc. Formally, they were appointed by the farm's executive, but in reality they were sent by the executive committee of the raion soviet. The collective farm received from the raion executive committee the projected quotas of farm products that were to be delivered to the state, and on this basis the farm's management drew up the so-called production-financial plan. The plan was formally approved by the general meeting and sent to the raion executive committee ‘for examination.’ Any changes made by the executive committee were binding on the collective farm.

In 1958 a unitary system of deliveries to the state at fixed prices, varying by zones, was introduced. The prices became stable in the sense that with normal harvests they did not change. At the same time the prices fluctuated; that is, they were adjusted depending on conditions during the year and during harvests. The delivery plans were approved by the USSR Council of Ministers and distributed among the republics. In exceptional circumstances they could be set by the Council of Ministers of the Ukrainian SSR, and the central agencies in Moscow had to be advised of this. The government of the Ukrainian SSR determined the deadlines by which the delivery plans must be fulfilled. The prices were approved by the USSR Council of Ministers for the entire USSR; on this basis the Council of Ministers of the Ukrainian SSR set the purchase prices by zone, variety, and delivery season. Thus the delivery organizations signed what are known as contractual agreements with the collective farms. These agreements were a more flexible form of obligatory delivery. Higher prices were provided for products sold to the state over and above the contracted deliveries. Any surplus could be sold at collective-farm markets.

Labor discipline was obligatory at collective farms. Penalties such as redoing a poorly done job without pay, warning, censure, censure at a general meeting (formerly a fine of up to five workdays), transfer to a lower job, and finally expulsion from the collective farm were meted out by the executive for careless handling of common property, absenteeism, poor work, and other infringements of the farm regime.

Until 1964 collective-farm members had no social security. The law of 15 July 1964 introduced old-age and disability pensions and welfare for families that had lost their breadwinner. This was one step towards raising the economic status of the collective farmer to the level of the industrial worker.

BIBLIOGRAPHY
АN URSR. Sotsialisticheskoe sel'skoe khoziaistvo Ukrainy (Kyiv 1939)
Nahornyi, P. Rozvytok sil's'koho hospodarstva URSR za roky radians'koï vlady (Kyiv 1947)
Istoriia kolkhoznogo prava, 1917-1958 gg. (Moscow 1958)
Naukovo-doslidnyi instytut ekonomiky i orhanizatsiï sil's'koho hospodarstva. Sil's'ke hospodarstvo Ukraïns'koï RSR (Kyiv 1958)
Zbirnyk zakonodavchykh aktiv kolhospnoho budivnytstva (Kyiv 1962)
Ianchuk, V. Problemy teorii kolhkoznogo prava (Moscow 1964)
Lushch, H. Intensyfikatsiia kolhospnoho vyrobnytstva (Kyiv 1972)
Pravovi akty pro diial'nist' kolhospiv (Kyiv 1978)
Synel'nykov, B.; Opria, A. Analiz hospodars'koï diial'nosti kolhospiv (Kyiv 1978)
Halanets', V.; Shcherbyna, V. Operatyvne upravlinnia v kolhospi (Lviv 1979)
Panchenko, P. Razvitie sel'skogo khoziaistva Ukrainskoi SSR, 1959-1980 (Kyiv 1980)

Andrii Bilynsky, Vsevolod Holubnychy, Yakiv Shumelda

[This article originally appeared in the Encyclopedia of Ukraine , vol. 1 (1984).]

List of related links from Encyclopedia of Ukraine pointing to Collective farm entry:

1 Artel 2 Association for the Joint Cultivation of Land 3 Azarov, Mykola 4 Collective farmers 5 Collective farms 6 Collectivization 7 Famine of 1946–7 8 Famine-Genocide of 1932–3 9 Film 10 Grain procurement 11 History of Ukraine 12 Inheritance law 13 Kolhosp 14 Kolkhoz 15 Labor reserve schools 16 Peasant Party of Ukraine 17 Perestroika 18 Reading house 19 Starobilsk 20 Udovenko, Hennadii

A referral to this page is found in 24 entries.

Click Home to get to the IEU Home page; to contact the IEU editors click Contact.
To learn more about IEU click About IEU and to view the list of donors and to become an IEU supporter click Donors.

Колгосп імені горина автопарк

Про колоритну особистість Василя Якимовича ще й зараз згадують, як йому вдалося за радянської влади в окремо взятому Слоуті побудувати фактично капіталізм та перетворити збитковий післявоєнний колгосп імені Чапаєва на передовий-мільйонер та зробити багатими тих, хто в ньому продуктивно працював. Утім значні заслуги керівника радянська влада скромно оцінила державними нагородами. Чому? Є різні думки, в тому числі й гіпотеза про співпрацю з окупаційною владою під час німецько-радянською війни. Та й «контроль карбованцем» подобався далеко не всім. На голову колгоспу навіть було здійснено замах в 1970 році. Хто він справжній менеджер радянської доби?

Рідний Дунаєць, Путивльщина, темне минуле під час окупації та наукова діяльність

Вже не молодий 41-річний Василь Якимович Овсієнко (19. 03. 1912 – 04. 01. 1999) був обраний головою колгоспу імені Чапаєва в Слоуті на початку 1953 року, ще за Сталіна. Утім йому вдалося понад три десятки років (за Хрущова, Брежнєва, Андропова й Черненка і навіть рік за перебудови Горбачова) очолювати слоутське господарство. За цей час чапаєвці стали лідерами не тільки в районі, але й в області. Утім значні заслуги

До німецько-радянської війни Василь Якимович, уродженець с. Дунаєць Глухівського району, жив у Путивлі, де в нього 29 червня 1938 року народився син Валентин, наступного року син Володимир, а ще через два - донька Людмила.

Офіційної інформації дуже мало. Лише відомо, що з вересня 1943 по березень 1944 року рядовий В. Овсієнко на війні. Він - стрілок 229-го стрілецького полку. Був поранений - лікувався в березні 1944 року та став інвалідом війни ІІІ групи.

Досвід аграрія-керівника він здобув у важкий післявоєнний час на посаді завідуючого відділом економіки всесоюзного науково-дослідного інституту луб’яних культур у Глухові, займався наукою. Усі напрацювання та зв’язки потім упроваджував до виробничого процесу в слоутському колгоспі. Зокрема, у співавторстві з В. М. Рудніковим Василь Якимович написав книгу «Досвід передовиків коноплярства», що вийшла 25-тисячним накладом у 1952 році в державному видавництві сільськогосподарської літератури[1].

1953-й рік: початок керівної роботи та перші успіхи

Вже в перший рік його роботи на чолі колгоспу імені Чапаєва в 1953-му значно зросла врожайність зернових та технічних культур. Колгосп достроково розрахувався з державою з усіх видів поставок. В 1954 році вперше за післявоєнні роки було виконано прибутково-видатковий кошторис. До каси артілі за рік надійшло 3 мільйони 215 тисяч дореформених карбованців. На кожний трудодень слоутчанам припало по 3 карбованці 10 копійок і по 1,7 кілограми зерном. Прибуток був на 1,8 млн. більшим, ніж у 1953 р.

Ефективне управління колгоспом дало можливість у травні 1954 року запровадити грошове авансування колгоспників, що призвело до зміцнення трудової дисципліни і підвищення продуктивності праці.

В 1956 році правлінням колгоспу був розроблений Статут артілі імені Чапаєва у відповідності до постанови ЦК КПРС і Ради міністрів Української РСР. А наприкінці березня голова колгоспу В. Овсієнко був у центрі уваги з цього питання на семінарі радянського і партійного активу Глухівського району. В цей час було запроваджено внутрішньгосподарський госпрозрахунок. Керівник Овсієнко зробив це одним з перших в Радянському Союзі. Про успіхи слоутського господарства неодноразово писали на своїх шпальтах всесоюзні та республіканські газети.

Колгосп імені Чапаєва ще в 1956 році вийшов в лідери району по надоям молока. І тримав цю першість і в 1960-ті, і в 1970-ті роки. Колгосп та імена найкращих тваринників неодноразово заносились на районну та обласну Дошки Пошани.

Замах на Освієнка

Утім, не всі були з цим згодні. У березні 1970 року стався дуже неприємний інцидент у Слоуті. Про нього навіть у квітні розповідала районна газета «Народна трибуна». Голова колгоспу В. Я. Овсієнко разом із садівником М. Є. Сачком повертались увечері із засідання виконкому сільради. Слоутчанин 50-річний Іван Маркович Костюченко з темряви гукнув голову і вистрелив у обличчя Овсієнку. Як згадують слоутчани на нього наскочив Михайло Єрмолайович і трохи збив удар.

Міліція вночі затримала сторожа сільського магазину. Конфлікт виникнув на ґрунті невиплати Костюченку додаткової оплати. Але він з 1965 по 1969 рр. жодного разу не виробив встановленого в колгоспі мінімуму виходів на роботу. Хоча на початку 1950-х рр. навіть працював секретарем сільради.

Виїзна сесія Сумського обласного суду, розглянувши цю кримінальну справу у квітні 1970 р. засудила нападника до розстрілу[2]. Сам В. Я. Овсієнко довгий час був на лікуванні, а його заміняв механік С. І. Левченко.

Вивчення досвіду госпрозрахунку в слоутському колгоспі

З кінця 1960-х років слоутський колгосп став гриміти завдяки високим врожаям коноплі та цукрових буряків, інших сільськогосподарських культур. Зокрема, вже у 1967 та 1968 році чапаєвці одержували Дипломи всесоюзної виставки досягнень народного господарства СРСР за вирощення високих урожаїв конопель.

У 1974 та 1981 роках колгосп ім. Чапаєва визнавався переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні та був нагороджений перехідним Червоним Прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ. За досягнуті успіхи в 1976 році по виконанню планів виробництва і продажу основних видів сільськогосподарської продукції, виконання планів впровадження в колгоспне виробництво досягнень науки і передового досвіду Головний комітет Виставки досягнень народного господарства Української РСР затвердив слоутський колгосп в 1977 році учасником Виставки ВДНГ УРСР і нагородив дипломом ІІІ ступеня та автомобілем «Москвич-ІЖ-2715». Це період коли слоутські передовики масово «пересідали» з мотоциклів придбаних у 1960-х роках на автомобілі. Їх або дарувала держава, або могли вільно придбати за рік-два продуктивної роботи в колгоспі. До того ж передовикам не потрібно було «стояти в черзі» багато років на авто, як це було прийнято в Радянському союзі. Також в цей час будували добротні будинки з меблями.

Доходи колгоспу-мільйонера та колгоспників

Від реалізації продукції тваринництва і рослинництва, наприклад, у 1973 році до колгоспної каси надійшло 3 мільйони 11 тисяч карбованців прибутку. Це на мільйон більше показника 1970 року. Чистий прибуток за рік склав 1 130 376 крб. з рентабельністю 60,6 %. За кінцевими результатами господарської діяльності колгоспникам було виплачено 550 тисяч крб. так званої «допоплати». Рівень додаткової оплати залежав від виконання госпрозрахункового завдання. Якщо в третій рільничій бригаді завдання за рік було виконано на 108%, на кожний карбованець колгоспники одержали ще додатково по 60 копійок на зароблений 1 крб., то в 4-й – по 72 коп., а на СТФ – 84 коп. Найвищою була ця сума в рибальстві – 1,1 крб. І далі з кожним роком ці показники зростали. Тобто заробивши від 2 до 5 тис. крб. протягом року кожен колгоспник у лютому наступного року одержував ще майже стільки чи навіть більше (передовики). Престижні «Жигулі» коштували 5-6 тис. крб.

Грошові надходження за 1979 рік склали 4 мільйони 239 тисяч. Це на 800 тисяч або 18,9% більше результату 1978 року. Чистий прибуток господарства склав 1 мільйон 710 тисяч карбованців. Середньомісячний заробіток слоутського тракториста за 1979 рік склав 380 крб., доярки – 479, свинарки – 509 крб.

Це був результат діяльності госпрозрахунку, запровадженого ще в 1958 році. Кожній дільниці на початку року доводився план затрат та госпрозрахункове завдання. Так в 1979 р. план затрат по в.д. № 1 склав 1 мільйон 182 тисячі карбованців. В процесі виробництва було затрачено 1,148 млн. крб. До того ж дільниця виробила продукції на 3,09 млн. крб., перевищивши план в 2,5 млн. крб. Таким чином, план виробництва з урахуванням лімітом затрат і коректуванням на економію склав 130%, а по другій дільниці ще більше – 142%. Тоді як по колгоспу – 138%. У відповідності до цього і проводився розподіл фонду матеріального заохочення.

Керівники та спеціалісти господарства протягом року одержували 70% тарифної ставки. А в кінці року нарахування їм заробітної плати відбувається у відповідності з виконанням плану виробництва. Так, голова колгоспу, за кожну тисячу одержаного прибутку нараховувалось додатково 68 копійок (так по результатам 1979 року це було 1163 крб.), головному інженеру та бухгалтеру – по 49 коп. (по 838 крб.), головному зоотехніку – 1 крб. 46 коп., головному агроному – 80 коп.

За реалізацію продуктів рільництва і тваринництва за 1983 рік до колгоспної каси надійшло 5 мільйонів 457 тисяч карбованців, що на 1,2 млн. крб. більше показника попереднього року. Чистий прибуток склав 2 млн. 485 тис. крб., а рівень рентабельності по господарству – 91,4%. У рільництві, ще більше – 141,1%.

Традиційно, це був найвищий показник у районі. Якусь конкуренції в економіці господарювання В. Я. Овсієнку створювали уздицький колгосп «Піонер» (рентабельність 76,4%) та приміський – ім. Леніна (64,2%). У решти менше.

Таким чином кожного року, створювався значний капітал. Тому, коли на початку 1980-х років рання дощова осінь різко перейшла в зиму і зібрати врожай не було можливості голова колгоспу заявив, що «якщо три роки підряд ми будемо сіяти і не збирати врожай, то у колгоспу буде більше 1 млн. крб. на рахунках…»

За колгоспом ім. Чапаєва було закріплено 5 967 га сільськогосподарських угідь: у тому числі 4565 га орної землі. Слоутчани вирощували зернові і технічні культури (коноплі, цукрові буряки), було розвинуте садівництво і городництво та м’ясо-молочне тваринництво. Колгосп був базовим господарством по вирощенню картоплі та свинарству.

Високі нагороди слоутчан та скромні відзнаки В. Овсієнка

За успіхи в праці більше 140 чоловік було нагороджено державними нагородами (орденами та медалями). Свинар - механізатор П. П. Костюченко, першим в районі, в 1966 році отримав звання Героя Соціалістичної Праці.

Орденом Леніна була відмічена робота братів Степана та Якова Івановичів Левченків, Уляни Григорівни Гриценко, Петра Вікторовича Непомнящого, Михайла Єрмолайовича Сачко.

У той же час сам Василь Якимович був нагородженим державними нагородами – двома орденами «Трудового Червоного Прапора» ( 1965 та 1977 рр.) та двома орденами «Знак Пошани» (1958 та 1971 рр.), а також Орденом «Вітчизняної війни» І ступеня, як ветеран війни у 1985 році. Тобто, ордени «Трудового Червоного Прапора» та «Знак Пошани» були достатньо престижними, утім лише 9 та 11-м у системі радянських нагород. Багато говорилося, що голові колгоспу мала бути вручена найвища державна нагорода Герой Радянського Союзу, але цьому завадило минуле під час війни.

У 1974 році голова передового колгоспу був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради УРСР. У травні 1982 року одержав звання «Заслужений працівник сільського господарства». Крім того, В. Я. Овсієнко неодноразово обирався депутатом районної Ради депутатів трудящих, був головою окружної виборчої комісії по виборах до обласної Ради.

Справи батька гідно продовжував його син Володимир Васильович Овсієнко. В 1970-1980-х роках він очолював колгосп «Україна» в Сварково.

Завершення кар1єри видатного управлінця

Сам Василь Якимович до лютого 1985 року очолював передовий колгосп імені Чапаєва, майже півтора десятиліття працюючи на пенсії. У суботу 22 лютого 1986 року в колгоспі відбулись звітно-виборні збори. Як і всі попередні 32 рази із звітною доповіддю виступив 73-річний голова правління колгоспу Василь Якимович Овсієнко. Однак це була його остання доповідь на цій посаді.

Він відзначив, що «відрадно сьогодні говорити про те, що трудівники господарства не спасували перед труднощами. Протиставивши примхам природи високу організованість, вміння маневрувати технікою, чимало виробничих підрозділів господарства успішно справились з виконанням планів і соціалістичних зобов’язань…»

Згідно з поданою заявою збори уповноважених задовольнили прохання В.Я.Овсієнка і увільнили його від обов’язків голови колгоспу.

Головою правління колгоспу було обрано 35-річного головного агронома господарства Івана Петровича Кравченка[3].

Після виходу на заслужений відпочинок він переймався справами свого дітища. Помер В. Я. Овсієнко 4 січня 1999 року на 87-му році життя.

[1] Овсієнко В. Я., Рудніков В. М. Досвід передовиків коноплярства. – Київ-Харків: Держсільгоспвидав, 1952.

[2] Римар І., Грищенко В. Постріл в темряві ? // НТ. – 1970. - № 46 (6910). – 18 квітня. – С. 4.

[3]З поглядом у завтра // НТ. – 1986. - № 35 (9452). – 1 березня. – С. 3.; Коефіцієнт трудової віддачі // НТ. – 1986. - № 48 (9465). – 22 березня. – С. 1.; Фесенко І. У наступі – картоплярі // НТ. – 1986. - № 73 (9490). – 6 травня. – С. 1.;

Колгоспне життя

Досягнення нових колгоспників
Колгосп імені Сталіна в с. Чехи, Пониковецького району, існує всього лише сім місяців. За цей короткий час тут добились великих успіхів. Землі в артілі є 429 гектарів, з них орної 242 га. Більшість нових колгоспників працюють чесно і сумлінно. Вони вже виробили велику кількість трудоднів. Кращі з них: Галандюк Михайло має 273 трудодні, Шевцев Михайло — 222, Задорожний Іван — 229, Лацуга Анна — 182 трудодні.
За свою працю колгоспники одержують на один трудодень: 3 крб. грішми, 8 кілограм картоплі, 5 кілограм зерна, 3,5 кг сіна, 5,5 кг соломи. Колгосп придбав собі сільськогосподарський реманент: 7 віялок, 1 трієр тощо. В колгоспі є млин і електростанція. В цьому році троє колгоспників відвідали сільськогосподарську виставку в Москві. Такі перші досягнення нових колгоспників.

Росте заможність колгоспників
Ряд колгоспів нашої області починає розподіл наслідків господарювання за перший рік свого існування. Підрахунки показують, що колгоспники мають непогані плоди своєї праці на усуспільнених ланах.
В полтвянській артілі ім. Ворошилова, Глинянського району, вартість колгоспного трудодня складає 5 кілограмів зерна, 9,5 кг. картоплі та 4 карб. 10 коп. грішми. Найбільше на трудодні продуктів і грошей одержує сім'я колгоспника Йосипа Цісінського, молода колгоспниця Стефа Крохмальна.
Сім'я колгоспника Юрка Васильовича Федака з гонятичського колгоспу ім. Ворошилова, Щирецького району, на вироблені трудодні одержує 224 пуди хліба, 310 пудів картоплі і 4235 карб. В цьому ж колгоспі Йосип Іванович Воврічін одержує на вироблені 264 трудодні понад тисячу карбованців, біля 50 пудів зерна, 75 пудів картоплі.
В артілі ім. Сталіна, Сокальського району, колгоспник Гриць Сачальський з своєю сім'єю на трудодні одержує 67,6 центнера зерна і 1570 карб. Колгоспник Йосип Рамаль і його сім'я виробили на 1 жовтня 806 трудоднів. Вони почали одержувати з колгоспу зароблені 64 центнери зерна і 1378 карбованців.
Високу вартість трудодня мають колгоспники і інших сільськогосподарських артілей області.

До теми

ЗСУ продовжують вести оборону на сході та півдні України, виснажуючи ворога активними діями; протягом минулої доби відбулося 72 бойові зіткнення, найбільше – на Авдіївському (відбито 20 атак) та Новопавлівському (відбито 25 атак) напрямках.

Новий майданчик для концертів та джем-сесій у Львові: Jam Factory Art Center відкриває музичну сцену, де щовихідних відбуватимуться музичні події, як-от концерти сучасної музики, джем-сесії, освітні заходи для музикантів.

Як стався масштабний теракт в Підмосков’ї 22 березня. Провокація ФСБ, злочинна недбалість силовиків чи щось третє?

ЗСУ продовжують вести оборону на сході та півдні України, виснажуючи ворога активними діями; протягом минулої доби відбулося 59 бойових зіткнень, найбільше – на Авдіївському (відбито 14 атак) та Новопавлівському (відбито 27 атак) напрямках.

Навіть на піку діяльності уряду Туска суттєву частину політичного порядку денного визначають російські агенти. А що буде, коли коаліція почне тріщати?

ЗСУ продовжують вести оборону на сході та півдні України, виснажуючи ворога активними діями; протягом минулої доби відбулося 60 бойових зіткнень, найбільше – на Авдіївському (відбито 14 атак) та Новопавлівському (відбито 27 атак) напрямках.

Музей Соломії Крушельницької у Львові отримав в подарунок від австрійської організації «Restauratоren ohne Grenzen» (Реставратори без кордонів) техніку для оцифрування музейних фондів.

Традиційно у Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів України (НСТДУ) – засновниця і організаторка Всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії «ГРА», який цьогоріч відбувається вшосте, – оприлюднила довгий список учасників.

Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на zbruc.eu.