Хто батько Соколовського
Хто батько Соколовського
Родина Соколовських мешкала в с.Горбулеві, що на Радомишльщині, і відзначилась вона боротьбою за українську державність в часи Української національної революції 1917-1921 років. Батько Тимофій Соколовський , який був дяком в церкві Св.Миколая, та дружина Явдоха мали восьмеро дітей – чотири сина та чотири доньки. В 1917 році , відразу після проголошення УНР, Горбулівське парафіяльне училище зусиллями Соколовських було перереформовано на українську гімназію, директором стала дружина одного з синів Дмитра – Надія Соколовська.
З початком російсько-української війни родина активно приєднується до збройної боротьби. Наймолодший з братів Олексій першим взяв зброю до рук. Зібрав дві сотні козаків та пішов вибивати більшовиків з Радомишля. Але вже 5 січня 1919 року після придушення більшовицького заколоту в Коростишеві Олексія було вбито. Довгий час не було відомо, де похований Олексій Соколовський.
Після смерті брата бере шаблю до рук Дмитро Соколовський, старший за нього на шість років. Батько, майже 70-річний Тимофій Соколовський, очолює штаб повстанського загону Радомишльщини.
Вже у березні 1919 року загін Дмитра Соколовського, що налічує до 8000 бійців, не здається й продовжує боротьбу, атакуючи більшовиків по всьому Центральному Поліссі – від Київщини до Новограда, його зона бойових дій "розляглася на 150 верст у довжину та на 75 верст у ширину, де отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали – хто чим міг", пише того року газета "Трудова громада".
Отаман Соколовський підтримує зв'язок з іншими поліськими загонами, зокрема Ілька Струка, що воює півночі Київщини, Івана Галаки на Чернігівщині, а також отаманами Поділля й Наддніпрянщини. Зазнавши кількох поразок, більшовики кидають проти загонів Соколовського два додаткові піхотні полки та кавалерію.
На поміч поліським повстанцям армія УНР висилає загони отамана Волинця з Поділля, які наприкінці квітня 1919 р. разом із соколовцями б'ють червоних у Горбулеві та околицях і в травні поновлюють владу УНР у Радомишлі, в червні разом із загонами Колесниченка й Палієнка – також у Звягелі, сьогоднішньому Новограді.
У відповідь більшовики проводять спецоперацію – за обіцяні "мільйони рублів" вербують кума отамана Дмитра Соколовського, який і вбиває в ніч на 8 серпня його пострілом з-за вікна під час наради в рідному Горбулеві. Під час поховання Дмитра більшовики обстріляли похоронну процесію, після чого захоронений Дмитро Соколовський таємно вночі на кладовищі села Корчівка поруч з Горбулевим. Місце поховання Дмитра Соколовського зберігалося в таємниці 90 років . 17 жовтня 2010 року на могилі отамана було урочисто встановлено пам'ятник.
По смерті брата на чолі повстанців стає старший брат – Василь Соколовський, який формує з загону бригаду імені Дмитра Соколовського, що в складі І-го корпусу Армії УНР бере участь у наступі на Київ. Українці розбивають більшовиків на більший частині Центрального Полісся, відновлюючи контроль над Житомиром, однак від рук зрадників гине й третій брат з родини Соколовських – Василь Соколовський.
Останній з чотирьох братів – Степан – має сан священика, що не дозволяє йому воювати, й на чолі загону стає їхня сестра – юна Олександра.
На прадавньому древлянському капищі Горбулева – Дівич-горі – 16-річна дівчина справляє ритуал козацької посвяти й під іменем отамана Марусі стає на чолі понад тисячного повстанського загону.
Загони Марусі Соколовської продовжують воювати спільно з регулярними частинами УНР та галичанами з УГА по всьому Центральному Поліссі, в тому числі під час взяття Києва, а також на Поділлі, де Маруся бере участь в окружному з'їзді отаманів у Германівці.
Загони отаманки Марусі воюють як з більшовиками ("червоними"), так і з іншими російськими військами з армії Денікіна ("білими"), долучається до терору проти єврейського населення, в т.ч. мирного, звинувачуючи його в активній підтримці каральних акцій ворога, передусім більшовиків.
Є різні версії загибелі легендарної отаманки. Одна з них говорить, що в листопаді 1919 року війська отаманки протистоять росіянам-денікінцям під Мотовилівкою та більшовикам під Фастовом, однак невдовзі Маруся Соколовська гине - найімовірніше також від рук зрадника на прізвище Найда, хоча існують й інші свідчення, які вказують на те, що важко поранена Маруся була вивезена за Дунай.
Степан Соколовський 1920 року оселився на Вінничині в містечку Вахнівці, там одружився, мав дітей, служив у місцевій церкві. В 1930 році був арештований і вбитий. Місце поховання невідоме.
Нам пощастило поспілкуватись з онукою одного з легендарних отаманів Соколовських – Лізою Соколовською, яка розповіла нам про цю родину, про боротьбу соколовців за незалежність України, за що висловлюємо їй величезну вдячність. Лише в 2019 році Лізі Соколовській вдалося знайти могилу Олексія Соколовського. Він похований на території Горбулівської церкви, де також спочивають його сестра Віра та батько Тимофій Соколовський. В червні 2020 року на місці поховання за кошти Василя Шкляра було нарешті встановлено пам’ятник Олексію Соколовському.
В 2010 році в Горбулеві біля церкви було встановлено пам’ятник «Козакам та козачкам села Горбулів, які боролися за волю Україну 1917-1920 роках під проводом братів-отаманів Соколовських (Олексія, Дмитра, Василя), сестри їхньої Олександри – Марусі Соколовської , їхнього батька Тимофія, дяка Покровської церкви, та брата Степана, священника повстанського загону».
На жаль, на будівлі школи, якою опікувались Соколовські, досі немає навіть пам’ятного знаку. Також можна було б і школу назвати іменем видатних отаманів. Так що ще треба працювати над вшануванням героїв – борців за нашу з вами свободу.
Час воїнів. Олександра Соколовська - отаман Маруся
"Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки. Я оберігаю."
- Она знатний тусовщік! Чєво? Тю, шо, нє знаєш? Возлє самого Звєрєва, ну, того, шо з сєлікону, тусуєцца! Вау! Престіжно же! Ото крутая! - почув я нещодавно одну зі "світських" бесід наших "елітних" людиноподібних мавп, наполегливо висвячуваних владою і, на жаль, багатьма ЗМІ у кумири молоді.
Скажи мені, хто твій кумир, і я скажу, хто ти. Рівень нації визначається рівнем її знаменитостей.
Крізь гидь силіконових стандартів, з мороку знову закритих спецархівів і нашої непробивної хохляцької байдужості, з дослідів "вузьких кіл" та малотиражних неширпотребних брошур хочу привести до Ваших душ, любі читачі, ще одну суперлюдину.
Сонячну, ніжну непорочну юнку-гімназистку. І водночас - грізну козачку-месницю-воїна, поряд з якою блякне слава Жанни д'Арк.
Пані і панове! Навіки 16-літня, діва-легенда Саша Соколовська - отаман Маруся!
Хай світиться ім'я її. Нам!
Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 р. в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині - Черняхівського району Житомирської області) у родині псаломника Свято-Миколаївської церкви Тимофія Соколовського та його дружини Євдокії Данилівни.
Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років, а згодом були нещадно винищені імпер-більшовицькими загарбниками.
Як не вистачає зараз нам от таких родин! Нам їх ще довго бракуватиме.
Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського Надія.
Першим цю священну війну в повіті очолив наймолодший син Соколовських - Олекса (народився 24 лютого 1900 р.). Придушуючи більшовицький заколот у Коростишеві, у ніч з 4 на 5 січня 1919 р. він загинув.
Боротьбу продовжив Дмитро (5 листопада 1894 р. н.), колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.
А наймолодша дочка Саша стала зв'язковою і, кажучи сучасною мовою, агітпропагандистом. Вона виступала в селах, підіймаючи людей на праведну війну, залучаючи чоловіків у загони.
Разом з побратимами (чисельність постанських формувань досягала 8000) у березні 1919 р., після зайняття більшовиками Радомишля, вони продовжують важку боротьбу.
Перемогами соколовців захоплюються на Київщині, Волині, Поділлі.
Загони Дмитра Соколовського "як вихрі, перекидались від м. Бишова на Київщині до Новгорода-Волинського на заході, і з півночі од с. Кухарів до Корніна на південь. Бойовий район . отамана розлягався на 150 верст в довжину і на 75 верст щодо ширини. Тут отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали - хто чим міг" - зазначала газета "Трудова громада" 21 серпня 1919 р.
"Соколовський по селах Радомиського повіту зорганізував сотні. Зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Камяннім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію" - писав хорунжий 27-го кінного Чортомлицького полку Микола Фещенко-Чопівський.
Повстання народу проти більшовиків охоплює все Придніпров'я. Кожне містечко, село організовує свій отаман.
"В районі Мотовилівки, поміж Фастовим і Васильковим (у волостях: Мотовилівській, Оленівській, Мар'янівській, Оскерівській, Сквирській, Кортнівській, Димівській, Чорноградській і инш.) - Гончар (Батрак) . , а так само в районі Білої Церкви якийсь Орловський. " - нарікала харківська маріонеткова Рада Народних Комісарів у постанові "Про оголошення поза законом Соколовського, Гончаря (Батрака) і Орловського".
А це були не найбільші з'єднання народної армії. Північ Київщини захищав Ілько Струк (дві дивізії), південь - отаман Зелений (Данило Терпило, до 36 тис. бійців), навколо Києва - Орлик, Лівобережжя - Ангел.
Після багатьох поразок більшовики кидають проти Соколовського 21-й і 22-й піші полки, 5-й кінний полк ім. Троцького та інші регулярні частини.
Його загони виручає подільський отаман Ананій Волинець (230 піших та 100 кінних козаків з 10 кулеметами), який за наказом керівників Армії УНР, відколовшись від регулярних частин, пробився у тил більшовиків до Радомишля.
25 квітня вночі у Горбулеві відділи Соколовського та Волинця розбили ворога і здобули чималі трофеї. 11 травня війська Соколовських знову оточують Радомишль і 25-го займають його, тут вони ледь не впіймали наркома держконтролю Скрипника.
У липні-серпні загони Соколовського, Колесниченка, Палієнка громлять ворога на Новоград-Волинщині. На сторону "бандітов" переходять червоноармійські частини. "8 июля, - згадував М. Сегал, - армия из 3000 организованных крестьян из окрестных деревень, вооруженных палками, напали на "ревком", знищивши 115 більшовиків.
Захопивши Звягель на місяць, повстанці організували "трудові ради", а також скликали повітовий селянський з'їзд для впорядкування життя у повіті.
Фотографії українських повстанців - від Харківщини до Поділля - дивіться у розділі "Артефакти"
"Бандами руководили старые офицеры и интеллигенция. Активно проявили себя гимназисты и учителя", - писала газета "Известия" у серпні 1919 р.
Налякані розмахом народної війни, загарбники застосували випробуваний засіб: за обіцяних 7 мільйонів "купили" зрадника (рідного кума - справа "тушок" живе і діє дотепер!), який вночі з 7 на 8 серпня у приміщенні горбулівської гімназії вбив Дмитра Соколовського.
Дослідники К. Завальнюк і Т. Стецюк твердять, що і досі двері кімнати, де сталося це підступне вбивство, зберігають слід від кулі зрадника.
12 жовтня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Ради Народних Міністрів, в якій, зокрема, зазначалося:
"Призначити щорічні пенсії та одноразові допомоги нижчезазначеним особам:
1) За великі послуги перед Україною забитого большовиками Отамана повстанців Дмитра Соколовського - вдові його - Надії Соколовській - пенсію в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень на рік, починаючи з 7 серпня 1919 року і одноразову грошову допомогу в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень".
Неймовірно, але земляки Дмитра навіть у час остаточного встановлення більшовицької окупації підняли питання про вшанування справжніх, а не нав'язаних героїв.
Витяг з протоколу №47 засідання бюро Радомишльського партійного комітету КП(б)У від 9 травня 1921 року:
"§12. Заслушав заявление Горбулевского волпаркома за №55 . от 22 апреля, постановили: . 2) относительно памятника бывшему бандиту Соколовскому, созвать сход или съезд комнезамов, на котором вынести постановление о том, что Соколовскому памятника не нужно ставить, а необходимо его снести, как памятники царей и бандитов".
Святу справу Олекси і Дмитра за визволення народу продовжив старший брат Василь. Саша, гімназистка "4 кляси", зміцнювала свою славу "сурмача" й організатора народних загонів.
Під час серпневого наступу Армії УНР на Київ повстанська бригада імені Дмитра Соколовського прилучилася до І-го Українського корпусу. Повстання селян провадилося з великою урочистістю, молебнями, освяченням зброї.
Повстанці знову здобувають Радомишль, 25 серпня - допомагають війську УНР взяти Житомир, 27 серпня - Брусилів.
В час цього тріумфу і найбільших перемог гине отаман Василь Соколовський. Знову ті ж агенти-зрадники підступно схопили Василя і передали ворогові.
Останній брат, священик Степан, міг воювати словом, а не шаблею. Настав час наймолодшої сестри - Олександри.
Юна амазонка Саша Соколовська пройшла своєрідний ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища. Ставши там отаманом Марусею на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.
Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював "граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки". Він залишив нам оповідання "Отаманша Соколовська", видане 7 вересня 1920 р.
Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:
"Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.
Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: "Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо. "
. Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. . Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки. Я оберігаю.
Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут".
Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, Р. Коваль відзначав родимку над її верхньою губою.
"Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. . Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: "Смерть ворогам України!" - писав К. Поліщук.
Яким воїном? Фещенко-Чопівський згадував:
"Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. . Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом . серед селян Маруся була легендарною особою, . дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів".
"Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини", - переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.
Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами УНР та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся "здобула Київ і пару днів їм володіла", як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках "Батьківщини" із Жанною д'Арк.
Воювала Маруся і на Поділлі, брала участь у окружному з'їзді отаманів у Германівці разом з отаманами Лихом, Ангелом, Голубом, Кармалюком.
На початку листопада 1919 р. військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом.
Йдучи у бій, Соколовська промовила віщі слова: "Це буде мій останній наступ". Мабуть, недарма за силою впливу на людей, умінням виходити з критичних ситуацій та пророкувати Сашу вважали козачкою-характерницею.
5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма "люїсами" на чолі із сотником Мухобоєм пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень - на Фастів. 11-ту та 12-ту сотні на чолі з ад'ютантом Шабатуркою, отаман залишила в резерві при штабі у селі Тиха Балка.
"Ми йдемо не для того, щоб програти, а для того, щоб виграти!" - гукнула побратимам.
Під Фастовом соколовці оточили червоних. А біля Мотовилівки, маючи 10-тиразову перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат.
Маруся рушила до Мотовилівки, повернувшись через 15 хвилин. Далі даю слово воїну-письменнику К. Поліщуку, який був поряд з Сашею і зафіксував для вічності її велич:
"Мухобой убитий! Білі біля самого села. Всі до зброї! . Ви, Шабатурка, беріть із собою півсотні козаків і спробуйте затримати їх деякий час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Ви, - звернулась до мене, - беріть під свою команду "запас" і пошліть його у село за боронами, які кинете догори зубцями в ті калюжі, що на околиці села.
Години півтори боровся Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на крок уперед. Коли все було готово, кинувся тікати у село. Білі пустили слідом за ним кавалерію. Здавалося, що не більше, ніж за дві-три хвилини, ми всі покладемо свої голови під їх шаблями. Але трапилось зовсім по-іншому.
Кавалерія зі всього розгону ускочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубцях борін. І в той момент, коли у білих виникло замішання, отаманша кинулась на них збоку і почала нещадне винищення. Кулемети наші заливалися, тріщали і сікли ворогів на капусту. Козаки, які раніше втікали, тепер повернулися назад і перейшли у наступ.
Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських та осетинських трупів серед колон, які зав'язли у боронах і не могли тікати назад".
Але з боку Фастова у контрнаступ перейшли червоні. Маруся наказала збиратися всім у Велико-Половецькому лісі, сама ж залишиться на місці, доки не відступлять усі козаки.
В цей час, скориставшись метушнею, з-під варти втік арештований Марусею ад'ютант-ворохобник Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю.
Так виглядають більшість версій про загибель Марусі. Є й інші. Існують свідчення і про те, що Маруся зі своїм загоном ще довго воювала і через Румунію емігрувала на Захід.
На сосновому хресті новий отаман Шабатурка написав непафосний некролог: "Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!"
У статті використано матеріали з книг Костянтина Завальнюка і Тетяни Стецюк "Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша "Маруся")", Романа Коваля "Багряні жнива Української революції", "За волю і честь", Клима Поліщука "Атаманша Соколовская", добрі поради Василя Шкляра, яким автор дякує за святу роботу
Альтернативну точку зору про те , що замість часу героїв потрібен час творців, читайте тут
Микола Сарма-Соколовський
Коли Катерина (порядковий номер 2) зруйнувала Січ, молоді козаки подалися на чужі землі; старі козарлюги, щоб не коритися Московщині, побудували в Новомосковську дерев’яну церкву без жодного цвяха і залишилися там навіки.
Буваючи в Новомосковську, я завжди відвідувала цей храм, бо там служив задовго до моєї появи мій прадід Стрєлка. Одного разу я заклякла перед дверима твердині духу – вийшов срібночолий козак у сутані – духівник із діда-прадіда Микола Сарма-Соколовський. Його справжнє прізвище Соколовський, псевдо Сарма означає місцину в річці, яку ніколи не сковує крига. Ми познайомилися, не раз зустрічалися, листувалися.
19 травня 1910 р. у с. Хороше (Петропавлівський район) Павлоградського повіту Катеринославської губернії (тепер Петропавлівський район, Дніпропетровська область) народився Соколовський Микола Олександрович — бандурист, поет, художник, священик, член ОУН. Красувалося на горі село Хороше, освячене п’ятибанною церквою, окрилене вітряками, що махали в минуле крилами, віддзеркалені на широкому плесі річки Самарки. Від прадіда по батьковій лінії всі чоловіки козацького роду Соколовських були священиками. Дід по матері був відомим кобзарем. Неня гарно співала, знала безліч пісень. Молитва та пісня супроводжували коротеньке дитинство. Батько Миколки, Олександр Соколовський, учитель церковно-парафіяльної школи, у 1918 р. висвячений на священика УАПЦ, поставлений на парафію в с. Привільне Солонянського повіту. У 1923 р. о. Олександр поховав загиблих повстанців загону Трифона Гладченка, за що без слідства і суду був розстріляний чекістами.
Микола Соколовський навчався в сільській школі, любив малювати. У 1925 р. мати віддала Миколку до Миргородської художньо-керамічної школи імені Миколи Гоголя, де його вчителем був Фотій Красицький, внучатий небіж Тараса Шевченка. У Миргороді Соколовський перейняв гру на бандурі від Івана Яроша, з яким кобзарював. У червні 1926 р. Микола переїхав у Днiпропетровськ, вступив на дворічні курси при художньо-промисловому училищі, грав у капелі бандуристів клубу залізничників, їздив селами з концертами.
У серпні 1929 р. Миколу Соколовського заарештували за сфабрикованим ГПУ звинуваченням у причетності до Спілки Української Молоді (СУМ): ніби з гуртом бандуристів вів «шовіністичну пропаганду». Мордували його слідчі Друян та Кес. У КПЗ сидів зі звинуваченими у «справі СВУ» братом академіка Єфремова Михайлом і його сином Костем. На початку 1930 р. засуджений на 5 років заслання на Соловки, але табір був переповнений. Прибув етапом на берег Білого моря у порт Кем, там етап повернули на ст. Парандово – будувати Парандовський тракт. Двадцятирічний Микола разом із двома в`язнями втік у напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів випадково наткнулися прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від розстрілу Соколовського врятував начальник табору В. Корнілов, якому Микола незадовго до втечі намалював портрет сина.
Карався в Карелiї (УСЛОН, УСЛаг, БЕЛБАЛТЛаг). У 1934 р. звільнився і поїхав на Донбас, у Краматорськ, де працював його брат Леонід, жила мати з меншими дітьми. Там Миколу призвали на військову службу: через судимість – у батальйон тилового ополчення. Весною 1935 р. батальйон перекидали з Днiпропетровська на Далекий Схiд. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді, ополченців ганяли на будівництво моста через Оку. Соколовський здійснив другу втечу, повернувся в Дніпропетровськ. Підробив військові документи, отримав паспорта на вигадане прізвище і за рекомендацією художника Фотія Красицького вступив одразу на ІІ курс Київського художнього інституту. Закінчив навчання у 1938 р., працював художником у будинку культури в Сімферополі. У 1939 р. одружився з випускницею Київського художнього інституту Діною Шматько, того ж року знайшлася їм донечка Оксана. З 1940 р. працював у Полтавському Будинку народної творчості, познайомився з Катериною Білокур. У газеті «Комсомолець Полтавщини» надрукував свої перші поезії.
У червні 1941 р. Соколовського призвали до народного ополчення; направили на вiйськову перепiдготовку в званнi офіцера інтендантської служби. Однієї ночі ешелон із його частиною розбомбили, от Микола і повернувся до окупованої німцями Полтави. Щоб утримати родину, заробляв малярством, реставрував ікони. У грудні 1941 р. урочисто склав присягу члена ОУН (м), став членом оунівського підпілля, очолюваного міським головою Федором Борківським. У 1942 р. навчався на піврічних пастирських курсах УАПЦ. Єпископ Мстислав (Степан Скрипник, небіж і ад’ютант Петлюри) рукоположив його в диякони, єпископ Сильвестр – у священики в Покровському храмі, збудованому Петром Калнишевським. Того ж 1942 р. гестапо заарештувало в Полтаві 12 оунівців, серед них і дружину – Діну Шматько-Соколовську, і вони були розстріляні. Щоб у трирічної дитини була мати, одружився з Варварою Климко, яка народила двох доньок – Лесю та Євгенію. Доки були під німцями, о. Микола правив службу Божу українською. Коли зайшли «визволителі», панотця викликали до контори і пояснили, що служба має вестися тільки російською. З Полтави переїхав у с. Ріпниці на Подiллі, де одержав парохiю, а згодом – на Буковину, в с. Раранча. У грудні 1944 р. його знову арештували НКВДисти, але 19 лютого 1945 р. хоча був поранений у руку, втік при перевезенні в’язнів. Приєднався до Івано-Франківського підпілля ОУН і діяв у ньому понад два роки. У травні під час облави Миколу захопили у криївці. Знову вдалося втекти з етапу (16.05). У м. Коломия приєднався до пiдпiлля ОУН, де два роки під псевдом «Боднар» збирав зброю, міняв гроші, малював карикатури на совєцьких керівників під псевдом «Микола Біда».
У травнi 1948 р. натрапив на засідку. Зв’язаного Соколовського вiдвезли до Станiславського МГБ, його допитував і катував слідчий старший лейтенант з академічною чекістською освітою Долгих. Трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив Миколу до страти. У камерi смертникiв відсидів 15 дiб, потім розстрiл замiнили на 25 р. таборiв. Засудили на 25 р. і його дружину Варвару, братів Леоніда й Анатолія, шваґра Івана – тiльки за те, що були родичами Соколовського. Діти залишилися на руках бабусі – матері Миколи. Покарання вiдбував у Iнтi, Абезi. На його справi була червона смуга – «Весьма опасный, склонен к побегам, использовать только на общих работах». Попри заборони, українець і в неволi писав вiршi. Таємно змайстрував бандуру (а згодом ще кiлька), вчив співв`язнів гри, спершу таємно, а пiсля смертi Сталiна вільніше. https://www.youtube.com/watch?v=Dn6uSeES_s8
Створив ансамбль бандуристiв ГУЛАГу м. Iнта. Керував ансамблем бандурист Олег Гасюк, грав у ньому Степан Мацура. В Інті Микола Сарма-Соколовський подружився з перекладачами Григорієм Кочуром, Дмитром Паламарчуком, Миколою Василенком.
Звільнений у вересні 1961 р. працював на заводi у Ворошиловградi. Вів гурток бандуристів при педiнститутi. Публікував вiршi в обласних газетах, у “Лiтературній Україні”, у журналах “Ранок”, “Жовтень”, “Днiпро”. Та знову почалися цькування в пресі як націоналіста, йому заборонили вести гурток бандуристiв, звільнили з заводу. У 1974 р. Соколовський обміняв луганську квартиру на Новомосковськ Дніпропетровської обл., там вийшов на пенсiю. Спілкувався з дисидентами Володимиром Сіренком, Іваном Сокульським.
У 1980 р. у видавництвi «Радянський письменник» пiд псевдо Сарма вдалося видати збiрку «На осонку лiта». Після чого почалися виклики в КГБ, допити. У 1984 р. майори КГБ Анатолій Головко та Юрій Тарабан «на прохання трудящих» переглянули справу 1948 року і послали Соколовського досиджувати недобутий термін.
Останні роки життя о. Микола був настоятелем церковцi УАПЦ у Новомосковську. Створив районний та обласний осередки ОУН на Січеславщині. У червні 1994 р. найстарший дійовий член ОУН Микола Сарма-Соколовський відкрив молитвою ХІІІ Великий збір ОУН(м), його обрали почесним членом Сенату ОУН(м).
9 серпня 2001 р. о 17 годині у м. Новомосковськ, Дніпропетровська область на Божу дорогу став 91-річний Сарма-Соколовський Микола Олександрович — бандурист, поет, художник, священик. Похований у Новомосковську на Дніпропетровщині.
