Чий раніше був Єрусалим

Єрусалим, ч.1: Стіни, брами та башти Старого міста

Старе місто Єрусалима з усіх боків оточено оборонним муром, зведеним з 1532 по 1542 роки за наказом султана Сулеймана Пишного на залишках старих мурів. Мури Єрусалима побудовані довжиною 4018 м та середньою висотою 12 м і шириною 2,5 м. В стінах є декілька воріт (брам) скрізь які можна увійти до Старого міста. Саме Старе місто має площу близько 1 кв. кілометра і поділено на 4 квартали: християнський, мусульманський, єврейський і вірменський. З кожним з них ми познайомимося пізніше.

На південному заході природною частиною стіни Єрусалима є Храмова гора. На півночі стіни збудовано Дамаську браму та браму Ірода. У східну частину міста можна увійти через Золота та Левові ворота а на півдні через Гноєві та Сіонські ворота. У 1887 році на у північно-західній частині стіни було збудовано також ще одні — Нові ворота. Двоє інших воріт було замуровано — Золоті ворота та Гульдські ворота на півдні, проте їх обриси добре видно і зараз.

Панорама південної та східної частини мурів Старого міста:

Найбільші і найкрасивіші з 8 діючих воріт старого міста - Дамаські (або Шхемські) ворота. Ворота відкривають дорогу із півночі міста у мусульманський та християнський райони старого міста Єрусалиму. Дорога від воріт веде у напряму Дамаску та Шхему (Наблусу) — звідки походить їх назва. Нинішні ворота стоять на місці тріумфальної арки побудованої за імператора Адріана (117–138 р. н. е.). Її залишки були виявлені при розкопках проведених за часів британського мандата в Палестині. Арка мала отвори, з яких зберігся лише східний. Усередині міста перед аркою перебувала тріумфальна колона, що не зберіглася до наших часів, її зображення можна побачити на мозаїчної карті Святої землі VI століття на підлозі Георгіївської церкви в місті Мадаба (Йорданія). Арабською мовою ворота і сьогодні називаються Баб-ель-Амуд (Ворота Колони).

Дамаські ворота складаються з двох веж, кожна з яких оснащена навісними бійницями. Ворота є центральним входом в мусульманський квартал старого міста та на арабський ринок. Сходинки, що розташовані амфітеатром біля воріт, побудовані на початку 21 століття Єрусалимською мерією. Ворота відкриті для пішоходів, в'їзд автотранспорту в них неможливий. У п'ятницю вранці через ці ворота йде основний потік мусульман, що моляться у напрямку до Храмової Гори, в п'ятницю ввечері і в суботу вдень через ворота є пожвавлений рух євреїв, що йдуть до Стіни Плачу. Від воріт також короткий шлях до Віа Долороза.

Ворота Ірода (або Квіткові ворота) відкривають дорогу із північно-східної частини міста з мусульманського району старого міста у арабський квартал східного Єрусалиму. Назва походить з часів середньовіччя, тоді серед паломників панувала думка, що біля цього місця був будинок Ірода Антипи, який за Євангелієм від Луки допитував у ньому Ісуса Христа. Під час облоги Єрусалима хрестоносцями у 1099 році на цьому місці Воріт Ірода військам вдалася пробити стіну і увійти в місто.

Напроти Воріт Ірода знаходиться найдешевший готель/хостел Східного Єрусалиму - Rivoli. Арабський сніданок, включений у вартість, дуже піднімає з ранку настрій :)

Яффські ворота - найвідоміші, бо через них більшість туристів потрапляє у Старе місто з боку Західного Єрусалиму. Це - єдині ворота звернені на захід у бік Яффо на Середземному морі. Під час відвідування Єрусалима кайзером Вільгельмом II у 1898 році, османська влада постановила зруйнувати частину стіни у яффських воріт і засипати частину рову біля Вежі Давида, щоб імператор міг безперешкодно в'їхати в місто в своєму екіпажі. Через цей пролом і нині здійснюється автомобільне сполучення між старим і новим містом. У 1917 році британський генерал Едмунд Алленбі увійшов у Старе місто через Яффські ворота пішки на знак поваги до міста і бажаючи уникнути порівняння з кайзером, що відвідав Єрусалим в 1898 році.

Після об'єднання Єрусалиму в ході Шестиденної війни 1967 року ворота стали доступні для перехожих. На даний час близько яффських воріт функціонує підземна автостоянка для туристів, які відвідують Старе Місто, а також торговий центр Маміла, поштове відділення і Християнський Інформаційний центр.

До Яффських воріт примикає Башта Давида - давня цитадель, яка була побудована в II столітті до н. е. для оборони Старого міста і зміцнення стратегічно слабких об'єктів, а потім зруйнована і перебудована відповідно християнськими, мусульманськими, мамлюцькими і османськими завойовниками Єрусалиму. У фортеці були виявлені важливі археологічні знахідки, вік яких складає 2700 років.

Вежа Давида є популярним місцем для проведення міських заходів, ярмарків народних ремесел, концертів і світло-звукових представлень. Свою назву Вежа Давида дістала від візантійських християн, які вважали, що в цьому місці був палац царя Давида.

Левові ворота - єдина брама, через яку можна потрапити до Єрусалиму зі сходу (з Гефсіманії і Кедронської долини). За часів Сулеймана Пишного ворота пробували назвати «Bab el-Ghor» — «Долина Йордану», проте ця назва не прижилася. Свою назву ворота отримали від барельєфів на зовнішній стороні воріт, що зображають леопардів які просто сприйняли за левів. Леопарди були геральдичним знаком мамелюцького султана Байбара. Інша назва воріт — Ворота Стефана, походить від історії Святого первомученика Стефана, де припускається місце його каменування. Хрестоносці називали ворота на цьому місці — Ворота Йосафата.

Дорога, що проходить через Левові ворота у місто через сотню метрів виходить на Via Dolorosa. При початковій конструкції воріт, не можна було пройти прямо через ворота, а обходити перегородку з лівої сторони, де сьогодні видніється арка. Подібну конструкцію воріт зберегли Сіонські ворота. В Левових воротах перегородку зруйнували для покращення руху. Через Левові ворота у стіні з міста простягається вигляд на Оливну гору, а з правої сторони при вході у місто знаходиться Базиліка святої Анни та Віфезда. Під час Шестиденної війни через ці ворота армія Ізраїлю проникла у старе місто.

Сміттєві (Гнояні) ворота знаходяться на півні Старого місто безпосередньо біля Храмової гори. Назва воріт відома давно і згадана у Книзі Неємії. Під час війни за незалежність у 1948 році, ізраїльські війська спробували прорватися через Гнояні ворота до Єврейського кварталу в Старому місті. Пізніше Йорданією було закрито Яффські ворота і через це Сміттєві ворота було розширено. Свою сучасну форму ворота отримали у 1985 році. Завдяки розширенню воріт до Стіни Плачу став можливим доїзд автобусів.

Сіонські ворота відкривають дорогу із юдейського кварталу півдня міста на дорогу до Хеврону. Ворота мають також іншу, арабські назви Bab Harat al-Yahud — "Ворота єврейського кварталу, чи Bab an-Nabi Dawud — «Ворота пророка Давида», оскільки поховання царя Давида за мусульманським переданням знаходиться на півдні на горі Сіон. Дорога через ворота входить у єврейський квартал. На зовнішній стороні воріт є: Вечірній зал незакінченої Вірменської церкви Святого Спасителя із залишками Будинку Каяфи, францисканський кляштор Cœnaculum, бенедиктинське абатство Успіння Діви і ряд християнських поховань. До конструктивних особливостей воріт належить отвір, через який нападників можна було обливати киплячою водою. Під час Палестинської війни 1947–1949 років ворота були місцем боїв, сліди від пострілів видно і зараз на воротах. На цьому місці під час війни за незалежність у 1948 році, єврейські підрозділи Пальмах спробували прорватися через Ворота Давида до єврейського кварталу в Старому місті. Однак після перемоги йорданців, ворота були закриті для євреїв до 1967 року, до часу коли після Шестиденної війни ізраїльтяни захопили місто.

Нові ворота побудовані у найвищому місті оборонної стіни і знаходяться у північно-західній частині міста. Побудовані у стіні Старого міста Єрусалима у 1889 році, звідси і походить їх назва, що закріпилася за ними оскільки вони побудовані останніми і відносно пізно. При побудові ворота носили назву Ворота Абдул Гаміда, в честь султана Османської імперії Абдул-Гаміда II. Нові ворота збудовані з метою легкого доступу у християнський район міста та до Храму Гробу Господнього. Нові ворота були закритими з часу заснування держави Ізраїль і відкриті лише після Шестиденної війни 1967 року.

Золоті ворота (або ворота Милосердя) знаходяться у східній частині міста південніше Левових воріт старого міста Єрусалиму. Золоті ворота єдині ворота у стіні міста, що мають вести до Храмової гори. Багато оздоблений архівольт воріт зберігся від часів візантійського імператора Іраклія. За християнською традицією Ісус Христос вступив у місто через ці ворота. Наприкінці Юдейської війни у 70 році Єрусалим був зруйнований. У часи хрестоносців Золоті ворота відкривали лише два рази на рік: для свят Входу Господнього у Єрусалим та Воздвиження Хреста Господнього. У 1537-1541 роках Сулейман I Пишний відбудував стіни і ворота міста. При відбудові орієнтувались на залишки старих мурів міста. Золоті ворота після відбудови за наказом Сулеймана I було замуровано. Закриття воріт інтерпретують як запобігання приходу Месії, який за юдейською традицією «наприкінці всіх днів» має пройти через ці ворота у місто. Проте більш практичною стороною закриття цих воріт слугувало для недопущення проходу до Храмової гори. Цьому служить також і розташування поряд мусульманського кладовища.

Південна частина мурів:

Башта на північно-східному розі мурів:

Південно-східна частина мурів біля Храмової гори та мечеті Аль-Акса:

Київ і Єрусалим. Що їх об’єднує та коли патріарх Феофіл визнає ПЦУ?

Ієрархи Православної церкви України (ПЦУ) під час відзначення другої річниці Об’єднавчого собору українських церков біля Софійського собору, храму часів України-Русі (1011 рік). Київ, 15 грудня 2020 року

Православна церква України нещодавно отримала визнання з боку ще однієї помісної православної церкви – Кіпрської архиєпископії. Раніше ПЦУ визнали Константинопольський та Олександрійський патріархати і Елладська православна церква. Хто може бути наступним? В якій столиці лунатиме ім’я «Епіфанія Київського» під час Божественної літургії?

Глава ПЦУ митрополит Київський і всієї України Епіфаній під час відзначення другої річниці Об’єднавчого собору українських церков біля Софійського собору, храму часів України-Русі (1011 рік). Київ, 15 грудня 2020 року

Черга Єрусалима

Наразі представники церкви, експерти, релігієзнавці та аналітики говорять про різні церкви: Румунську, Болгарську та Грузинську. Проте з фокусу уваги випадає Єрусалимський патріархат – давня церковна кафедра, що була заснована ще апостолами, отримала статус митрополії на І Вселенському соборі і за 126 років – вже на ІV Вселенському соборі була піднесена до патріаршої гідності.

Чому я фокусуюсь саме на Єрусалимському патріархаті? Річ у тім, що у системі православних церков є негласне розуміння, що спочатку визнання відбувається давніми грецькими церквами, а вже потім слов’янськими.

Якщо рухатися Диптихом, то після Константинопольського патріархату маємо визнання Олександрійської церкви. Далі йде Антіохійська, але там складна політична ситуація у Сирії і керівництво цієї церкви фактично є заручниками війни та Росії, як активного гравця у цьому регіоні.

Президент Росії Володимир Путін (посередині), президент Сирії Башар Асад (ліворуч) і патріарх Антіохійський Іоанн X. Сирія, Дамаск, 7 січня 2020 року

Більше того, нещодавно опальний єпископ Флавіан (Митрофанов), якого в РПЦ усунули від служіння, в інтерв’ю Радіо Свобода заявив, що особисто возив гроші Антіохійському патріарху Іоанну Х, щоби той зайняв проросійську позицію стосовно ПЦУ. Тому у найближчій перспективі визнання від цієї церкви годі чекати, хоча реальні настрої там, поза контекстом війни, геть не проросійські.

А от після Антіохії йде Єрусалим. Тому є підстави вважати, що наступною ПЦУ визнає саме Єрусалимський патріархат. Далі у Диптиху РПЦ, яка і так не визнає ПЦУ, а от після Москви, на шостому місці – Румунський патріархат. Є серйозні підстави вважати, що після визнання Єрусалимом настане черга румун. Тобто наразі маємо наступну послідовність – Єрусалим, Румунія.

Київ – другий Єрусалим

І хоча формально Київська митрополія ніколи не входила до складу Єрусалимського патріархату, два церковних центри пов’язують історичні події та філософські концепції.

За часів давньої України-Русі Київ розглядався як другий Єрусалим, як новий центр світового християнства

Річ у тім, що за часів давньої України-Русі Київ розглядався як другий Єрусалим, як новий центр світового християнства. Це була нова «Земля Обітована», Дніпро – новий Йордан, князь Володимир – Давид, а Ярослав Мудрий – цар Соломон. Собор Святої Софії – Єрусалимський храм. Це був не тільки і не стільки пошук спільних символів, скільки чітко сформована історіософська концепція (детальніше про це йдеться у статті митрополита Олександра Драбинка та Сергія Шумила). Головним же сутнісним наповненням було уявлення про Київ та Україну-Русь, як Богом дане царство, Святу Землю.

Софійський собор у Києві – пам’ятка української архітектури і монументального живопису, споруда часів України-Русі (1011 рік). Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Ансамбль Софійського монастиря занесено до спадщини ЮНЕСКО

Парі «Єрусалим-Київ» типологічно протистоїть пара «Константинополь-Москва». Якщо перше це духовний центр і сакральне місце, то друге – це втілення політичного, імперського та завойовницького. І Московське царство, і Візантія були імперіями. Їхній архетип – експансія, розширення, відповідно і церковні кафедри цих держав розвивалися у логіці лідерства і керування. Саме тому найдавніша християнська кафедра – Єрусалим у Диптиху позаду Константинополя, хоча саме з Єрусалима християнство прийшло до древнього містечка Візантій, що згодом дало назву могутній імперії. Подібна історія і на східнослов’янських теренах – православна віра прийшла до Москви з Києва, але церковна самостійність і визнання трапилися пізніше.

Навіть історія занепаду обох міст схожа – зруйнування Єрусалима та татарська навала на Київ. Більше того, саме Єрусалиму Київ завдячує «новим хрещенням» – відродженням православної єрархії у XVII столітті. Після Берестейської унії, коли майже увесь єпископат тодішньої Київської митрополії реорганізувався на Унійну церкву і не залишилось православних єпископів, саме Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ у 1620 році висвятив на єпископів Йова Борецького, Ісаю Копистенського, Мелетія Смотрицького та інших. Це фактично стало другим диханням для православної частини Київської митрополії.

Що заважає визнанню?

Канонічна територія сучасного Єрусалимського патріархату – це держава Ізраїль, Палестинська національна автономія, королівство Йорданія та Синайський півострів. Ще тривають суперечки з Антіохійським патріархатом за Аравійський півострів, а саме за парафії у Катарі. Проте ключова проблема все ж таки у Палестині.

Річ у тім, що ще з ХІХ століття Російська православна церква (РПЦ) почала активно реалізовувати політику церковної присутності на Святій Землі. Було сформовано «Російську духовну місію» та Імператорське православне палестинське товариство (ІППТ). На чолі останньої стоїть колишній директор ФСБ Сергій Степашин.

Зліва направо: митрополит РПЦ Волоколамський Іларіон, патріарх Московський і всієї Русі Кирило і президент Російського книжкового союзу, колишній директор ФСБ Росії Сергій Степашин Москва, 6 грудня 2018 року

Росія через ІППТ володіє численними земельними ділянками та нерухомістю у місцях, де розташовані відомі християнські реліквії. До прикладу Мамврійський Дуб, біля якого, за переданням, сидів Авраам, коли йому явився Бог, розташований на території монастиря РПЦ. Або відома брама «Ігольне вушко» через яке легше «верблюдові пройти, аніж заможному потрапити у Царство Небесне» (Євангеліє від Матвія 19: 24) – розташована біля так званих Судних воріт та входить до комплексу Олександрівського подвір’я, яке Володимир Путін виторгував на користь ІППТ в обмін на помилування ізраїльтянки Наами Іссасхар.

Президент Росії Володимир Путін (ліворуч) і Московський патріарх Кирило у державній резиденції біля Москви

Росіяни володіють нерухомістю, вони організували потужні паломницькі потоки і обернули це на бізнес. Саме вони розкрутили тему з благодатним вогнем, який тепер став потужним символом, на його сходження приїздять чимало туристів з усього світу. У разі визнання ПЦУ, Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ ризикує отримати суттєві фінансові проблеми із згортанням паломницьких потоків.

Патріарх Святого Граду Єрусалима і всієї Палестини, Сирії, Аравії, всього Зайордання Феофіл ІІІ під час виступу з нагоди світського Нового року. Єрусалим, 27 грудня 2018 року

Також подейкують, що головний спонсор УПЦ (МП) Вадим Новинський, який нещодавно отримав дияконський сан у Московському патріархаті, зробив щедру пожертву в розмірі 5 мільйонів доларів США на реставрацію Кувуклії Храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Одразу декілька моїх джерел у церковних колах підтвердили це. Я схильний вірити цій інформації, проте не можу надати читачам офіційних підтверджень. Якщо ж це дійсно так, тоді стає зрозумілим, чому патріарх Феофіл не поспішає з визнанням ПЦУ.

Амманський посередник

На початку цього року патріарх Феофіл ІІІ організував у столиці Йорданського королівства Аммані нараду предстоятелів православних церков аби знайти шляхи вирішення кризи у світовому православ’ї. Ця спроба примирення зазнала краху – з 15 предстоятелів автокефальних церков приїхали лише 4. І після цього посередницька активність патріарха Феофіла фактично зійшла нанівець. Нагадаю, що Єрусалимський патріарх перейняв естафету церковної миротворчості від Кіпрського архиєпископа. Той у свою чергу після низки візитів, комунікації та спілкування з різними сторонами конфлікту, розчарувався у цій справі і згодом визнав ПЦУ.

Отже, є всі підстави сподіватися, що незабаром 142-й очільник Церкви Єрусалима згадає у Диптиху 123-го митрополита Київського.

Глава ПЦУ, митрополит Київський і всієї України Епіфаній під час освячення та відкриття оновленої «Стіни пам'яті загиблих захисників України» у війні з Росією, розташованої на мурах Михайлівського Золотоверхого монастиря. Київ, 20 серпня 2020 року

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Історія Єрусалиму від давнини до наших днів

Єрусалим (аль-Кудс по-арабськи) являє собою серце трьох світових релігій: святе місце ісламу, іудаїзму та християнства, але при цьому він також є небезпечною гарячою точкою одного з найбільш запеклих конфліктів в світі – палестино-ізраїльської проблеми.

Єрусалим є не тільки найважливішою святинею християн і євреїв, але й третьою за значимістю святинею ісламу і домом для мечеті Аль-Акса (мусульмани всього світу зустрічали цю мечеть в молитві до того, як її напрямок було змінено на мечеть в Мецці). У ньому також знаходиться Купол Скелі, на який Пророк Мухаммед вознісся в своїй нічній подорожі на небеса. Аль-Харам аш-Шаріф, або благородне святилище, як його ще називають, як євреї, так і мусульмани вважають місцем, де Бог завадив пророку Ібрагіму принести в жертву свого сина Ісмаїла (або Ісаака у християн та євреїв).

Рання історія Єрусалиму

Але для багатьох людей протягом всієї історії Єрусалим був цінним володінням, за яке велася боротьба. Археологічні дослідження в цьому районі дозволяють припустити, що місто було населене ще в 4000 р. до н. е.

Його найперша відома назва може бути Іевусіт, що перекладається як ханаанське місто. Вважається, що разом з прибулими пізніше филистимлянами ханаанці були найбільш ранніми з відомих предків сучасних палестинців.

«Филистимляни» селилися вздовж узбережжя Середземного моря, яке простягалося приблизно від Яффо до сектора Газа, і багато століть перебували в межах земель Ханаану. Залишивши такий незгладимий слід, земля Філістії, або Палестина, як її стали називати, збереглася до наших днів.

Давид

У 1000 р. до н. е. ізраїльський цар Давид вторгся в Єрусалим, обніс стіною та зміцнив місто від подальшого вторгнення. Пізніше, коли цар Соломон побудував храм, Єрусалим став духовною столицею спочатку для євреїв, а потім і для християн і мусульман.

У 586 р. до н. е. місто впало перед вавилонянами, і храм Соломона був зруйнований Навуходоносором, але пізніше відновлений. Олександр Македонський також захопив всю Палестину в 332 р. до н. е. а в наступні роки Єрусалимом правили нащадки його генералів: єгипетські Птолемейці і сирійські Селевкіди.

У I столітті місто було столицею маккавейської імперії Симона Маккавея, перш ніж поступитися місцем довгому правлінню римлян.

У римську епоху місто Віфлеєм недалеко від Єрусалиму стало свідком народження Ісуса Христа.

Єрусалим – духовна столиця євреїв, християн і мусульман

Ісус проповідував важливість поклоніння єдиному Богу в містах Назарет і Галілея, де Він жив. Але саме в Єрусалимі Його судив Римський чиновник Понтій Пілат як бунтівника і лжепророка. Саме тут він був розп’ятий і згодом воскрес. Цей акт став центральним стовпом християнства, а місце Його (передбачуваного) розп’яття в Єрусалимі стало найсвятішим місцем в християнському світі.

Перші християни стікалися до цього місця в паломництві, і навколо нього була побудована церква Гробу Господнього. Біблійна Палестина стала святою землею для християн.

Римська столиця

Після того, як Єрусалим був завойований римлянами, він став столицею династії Іродів, що правила під керівництвом Риму. У 70 році нашої ери римський імператор Тит зруйнував Храм, щоб покарати і налякати євреїв, повсталих проти його правління.

У 135 році нашої ери римський імператор Адріан перебудував місто, звівши нові стіни і офіційно назвав цю землю Палестиною, а Єрусалим був перейменований в Елія Капітоліна на честь римського язичницького бога Юпітера.

Починаючи з 313 року нашої ери, з повсюдним прийняттям християнства Римом, Єрусалим пережив відродження, чому значною мірою сприяла Свята Олена (дружина імператора Костянтина), яка спонсорувала відновлення міста на початку IV століття. Воно стало центром християнського паломництва.

До 638 року нашої ери, з швидким поширенням нової релігії в регіоні, ісламу, місто було захоплене арабською армією на чолі з Абу Убайдою при халіфаті Умара ібн аль-Хаттабы, іслам прийшов до Палестини.

Ще з часів Мухаммеда мусульмани вважали Єрусалим важливим місцем паломництва після Мекки через його релігійне значення як місця чудесної подорожі пророка на небеса.

Між 688 і 691 роками нашої ери була побудована мечеть Купол Скелі аль-Валідом ібн Абд аль-Маліком. Два роки по тому на тому ж місці була побудована мечеть Аль-Акса в ознаменування місця поклоніння пророка. Дві мечеті та їх околиці стали відомі як аль-Харам аш-Шаріф.

До XI століття іслам існував в цьому регіоні більше 500 років. Місто отримало світову репутацію міста трьох конфесій. Але з приходом до влади Фатимідів, їх імперії, що бореться з християнським експансіонізмом, правителі почали обмежувати потік християнських паломників.

У 1095 році нашої ери папа Урбан II проголосив хрестовий похід проти мусульман в Палестині. Тим, хто увійде до лав хрестоносців, сказав він, обіцяна небесна спокута за їхні гріхи.

Хрестові походи

У 1099 році нашої ери Єрусалим був завойований хрестоносцями, і його жителі були перебиті (мусульмани, християни і євреї в рівній мірі). Протягом більшої частини XII століття він став столицею Єрусалимського латинського королівства – держави хрестоносців.

У 1187 році під керівництвом Салах ад-Діна (Саладіна), мусульмани відбили місто, і, на превелике полегшення християнських жителів, не було ніяких вбивств з помсти. Тим, хто хотів виїхати, було дозволено це зробити з усім своїм майном і пожитками, а тим, хто хотів залишитися, був гарантований захист їх життя, майна і місць відправлення культу.

Після цього під владою мамлюків, а потім і Османської імперії, Єрусалим був перебудований і відновлений, особливо Сулейманом II (також відомим як Сулейман чудовий), він побудував нові стіни, ворота, вежі і акведуки для міста.

Єрусалим у ХХ столітті

Імміграція європейських євреїв до Єрусалиму також зростала, і деякі групи євреїв розглядали це місто як свою вотчину. До 1900 року євреї склали найбільшу громаду в місті і мали великі поселення за стінами Старого міста.

У 1914 році Перша світова війна призвела до заворушень, руйнувань і необхідності розширення і завоювань з боку європейських держав. Отже, в 1917 році Єрусалим був захоплений британськими військами під командуванням генерала Едмунда Алленбі.

У тому ж році міністр закордонних справ Великобританії Артур Бальфур заявив про підтримку британським урядом єврейської батьківщини в Палестині багатому і впливовому сіоністському лорду Ротшильду.

Після Другої світової війни Єрусалим став столицею Палестини, але перебував під британським мандатом. У міру наближення кінця мандату араби і євреї прагнули оволодіти містом. Але меншини в місті, такі як християни, вважали за краще зробити його відкритим для всіх трьох релігій.

Цій думці надали значення європейці в Організації Об’єднаних Націй, яка, розділивши Палестину на арабську і єврейську держави, заявила, що Єрусалим буде містом під міжнародним управлінням, але в якості передбачуваної арабської держави.

Ще до того, як 14 травня 1948 року відбувся поділ, в місті спалахнули бої між євреями і арабами. 28 травня євреї в Старому місті здалися, але нове місто залишилося в їхніх руках.

Старе місто і всі райони, утримувані арабським легіоном – сектор, що позначає Східний Єрусалим – були анексовані Йорданією в квітні 1949 року. У відповідь новостворена держава Ізраїль відреагувала збереженням території, яку вона утримувала, а 14 грудня 1949 року – Нового міста. Єрусалим був оголошений столицею Ізраїлю, що було політично мотивованою метою, яка символізувала єврейську історію і владу. (Відповідно до поточних резолюцій ООН, що оскаржують статус міста, Ізраїль пізніше зробив Тель-Авів своєю столицею.)

У 1967 році ізраїльські війська взяли Старе місто в Шестиденній війні з Єгиптом, Сирією та Йорданією. Вони офіційно анексували Старе місто і передали весь Єрусалим під центральне управління.

Арабським жителям Східного Єрусалиму було запропоновано звичайне ізраїльське громадянство, але майже всі вони вважали за краще зберегти свій статус йорданців. Потім Ізраїль переселив багатьох арабів зі Старого міста, але забезпечив доступ до святих місць для мусульман і християн.

До липня 1980 року парламент Ізраїлю схвалив законопроект, який підтверджує, що Єрусалим є історичною і неподільною столицею країни для всіх євреїв, але позиція Ізраїльських урядів, що змінюють один одного, полягала в тому, щоб зберегти Тель-Авів як столицю (як визнано ООН). Завдяки передмістям і житловому будівництву на території, що раніше перебувала під контролем Йорданії, Єрусалим став найбільшим містом Ізраїлю. Але чвари між арабами і євреями тривають, на жаль, і донині.

Автор: Павло Чайка, головний редактор історичного сайту Мандрівки часом

При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту [email protected] або у Фейсбук.