Чому не грає Дзюба

Слово Івана Дзюби на тлі непроминального минулого і сьогодення

Ніхто не любить ювілеїв. Або принаймні вдає, що не любить.

Минулої середи Іван Михайлович Дзюба, видатний діяч українського національного відродження другої половини ХХ століття, один із найвизначніших «шістдесятників», критик і літературознавець, учений-академік, культуролог і громадський діяч, відзначив своє 75-ліття. Навіть сухий перелік зробленого ним вивів би нас на щонайвищі хвалебні регістри. Але ж добре знаємо, що Іван Дзюба завжди був байдужий до гримас популярності, йому органічно чужа ідеологія спринтерів кар’єризму і марнославства. Втім, як казав про славу незабутній Василь Земляк, «хто її, цю велику мучительку, не любить хоч явно, а хоч таємно». Однак не будемо експлуатувати надто делікатну й інтимну тему — для цього є бузиноцвітна рать репортерів скандальної хроніки…

«Незабронзовілий Дзюба» — людина земна і в житті, і в творчості. Він ніколи не замикався у башті зі слонової кості, хоч веде, як і личить справжньому вченому, переважно «кабінетний» спосіб життя. Але ж відомо, що з бібліотечного вікна інколи видно більше, ніж із печерських пагорбів.

Різне траплялося на його життєвих дорогах, проте особистість Івана Дзюби уявляється цільним монолітом. Рік і десять місяців, проведених у внутрішній в’язниці КДБ (тут, до речі, нацисти ув’язнювали Олену Телігу) не зламали його: «Найбільше там гнітить те, що ти немов у могилі, — згадував Іван Михайлович у розмові з Віталієм Абліцовим. — Ні голосу людського не почуєш, ні обличчя не побачиш. Життя без руху, в клітці — це дуже мучить і фізично, і психологічно. Хоч ставлення коректне, але в контексті безглуздих звинувачень і воно здається знущанням: підкреслює, що ти — ворог… Взагалі я важко переношу загерметизовані приміщення, особливо як поміщали, правда, ненадовго, в так званий «бокс» — ящик або як везли скрученого в три погибелі в «кишені» спецавто на огляд у тубінститут під люту спеку літа 1972-го».

Докоряльники, які в ті лихі часи виголошували полум’яні спічі на комунальних кухнях, краще б мовчали…

А опинився Іван Михайлович у цілковитій духовній ізоляції. Спілка письменників його зреклася. На президії всі виступали — «від Бажана до Павличка, один Олесь Терентійович не виступав. Не виступав, але голосував теж за виключення. Я все розумію і вважаю, що всі вони говорили те, що мусили говорити».

Відома «покаянна» заява Івана Дзюби була насправді тільки запереченням твердження влади, що він – ворог, оскільки ворогом Дзюба не був: «Я вірив у можливість демократичного соціалізму, у можливість еволюції і радянської влади, і СРСР як держави». Вірив, як і тисячі й мільйони наших співвітчизників, бо був «комсомольцем-ідеалістом», просто людиною чистих поглядів. Недорозвинений соціалізм таки надбав величезні багатства. Але те, що було, — те минуло: похоронний оркестр ніколи не грає «на біс».

Іван Дзюба, віддаючи належне комуністичній ідеї, не стояв на одному й тому ж. Життя й аналітичний розум розхитали добронабуті ілюзії, хоча процес той був непростим і болісним. Зрештою, Іван Дзюба не потребує адвокатів…

Немає потреби повторювати і зужиті судження про його творчість, щось перебільшувати чи, навпаки, заличковувати. Найкраще з написаного ним витримало суворий іспит часу.

Іван Дзюба явив себе вдумливим ученим-аналітиком, око якого здатне і окинути високе небо світової літератури, і водночас розгледіти найдрібніші деталі на тлі вітчизняного красного письменства. Дар дослідника, помножений на фантастичну роботящість, допоміг йому проникнути у найсокровенніші таїни художньої творчості. В одній із праць Іван Михайлович процитував слова Миколи Лєскова: «Давно сказано, що література є записане життя, а літератор є свого роду секретар свого часу». В цьому сенсі Івана Дзюбу можна назвати «секретарем-експертом», який не тільки фіксує ті чи інші явища художнього життя, а й досліджує їх, визначаючи справжню їхню вартість.

«Мистецтвом мистецтв, найвищим достоїнством художньої манери, сонцем літератури є простота», — казав Уолт Уїтмен. До простоти закликали і зразки її показали Антон Чехов, Василь Стефаник, Григір Тютюнник. Навіть «найнауковіші» праці Івана Дзюби позначені вишуканим і водночас легким стилем, прозорим словомовленням, за всієї поважності викладу, нерідко трапляються інтонації гумористичні, весела іронія, а то й сарказм. Автор точно й тонко відчуває жанр наукової публіцистики, ніколи не вдається до скоропису, загальників, прописних істин. Але найголовніше — у кожному рядку пульсує неспокійне серце, проглядає допитливий розум. І — несхитний потяг до правди, мужність.

Існують книжки, без яких уявити собі українську літературу просто неможливо. До таких належить славнозвісний трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — по суті, літературно-політичний маніфест національно-культурного відродження України ХХ століття.

Іван Михайлович неодноразово зауважував, що не вважав і не вважає «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» своєю головною працею. Але для сотень тисяч заснулих українців «Інтернаціоналізм…» був осяянням душі і серця, золотим благовістом, що розірвав і збурив мертвотну тишу «аркодужного благоденствія». Полуда спадала з очей навіть у багатьох із тих, хто вірою та правдою служив у владних структурах, «ніс слово партії у маси» (можу засвідчити це на власному прикладі і на прикладі багатьох колег — партійно-комсомольських апаратників).

Сьогодні ж складається враження, що трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» тільки набуває своєї справжньої актуальності, бо процеси, про які йшлося у праці Івана Михайловича, в наш час зазнали небаченого прискорення, а українство опинилося на межі повного зникнення. Вже про жоден інтернаціоналізм не йдеться, а русифікація стає державною політикою, принаймні у відомих регіонах. Русифікатори навіть не усвідомлюють того, що пропагована ними так звана російська мова, яка побутує на українських теренах, є лише жалюгідною подобою «великого и могучего», перетворившись на містечковий волап’юк, «мішанину французького з нижньогородським».

Обстоюючи головну ідею твору, Іван Дзюба зробив безліч посилань на Леніна, гаряче вірячи, що всі біди йдуть від недотримання «ленінських норм» національної політики. Тепер-то ми знаємо про міру щирості вождя. Але все-таки наведемо одну з ленінських цитат (1919 рік), до якої нинішні комуністи і не збираються дослуховуватися:

«Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її на знаряддя комуністичної освіти трудящих мас».

Певна річ, українська тема в Івана Дзюби не обмежується «Інтернаціоналізмом чи русифікацією?». Можна сказати, що вона, ця тема, пронизує практично всі його праці. Зрештою, Національна премія України імені Тараса Шевченка була присуджена йому за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». Йому належать понад 30 літературних портретів українських письменників, зокрема Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Кобилянської, О.Довженка, І.Сенченка, В.Свідзинського, І.Драча, М.Вінграновського, В.Забаштанського та багатьох інших.

Іван Дзюба витворив свою Шевченкіану, в якій показав нашого генія в європейському контексті («Шевченко і Петефі», «Шевченко і Шиллер: візія ідеального стану суспільства», «Шевченко і Гюго», «Шевченко і Словацький»), їдко висміяв «алергіків на Шевченка», які намагаються засмітити українську духовну ниву отруйним зіллям чужорідної амброзії.

Він глибоко переживає наше «колективне самообпльовування і тисячороте українське хамство — нерідко в «інтелектуалізованих» формах», зауважуючи, що, приміром, у Польщі не виходять книжки під назвою «Вурдалак Міцкевич» та епатажні екзерсиси на адресу «стовпів» національної культури. Водночас закликає протиставити безтямному забалакуванню й розкрикуванню Шевченка, як і інших наших світочів, тихий, сердечний пошанівок.

Автор цих рядків мав честь бути одним зі співвидавців книжки Івана Дзюби «Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого», яка вийшла у розпал чеченської визвольної війни — 1996 року. Задум здійснити це видання російською мовою, гадаю, зрозумілий. На основі скрупульозного аналізу автор методично і послідовно розглядає поему Шевченка як художній акт захисту священної боротьби чеченського народу за свою свободу і незалежність. Паралельно показує, як сприймали цю війну російські письменники і поети: переважно крізь призму російського шовінізму, награної романтики, «славянского превосходства». Єдиний із росіян, хто не приховував гіркої правди, був справді великий Лев Толстой. Іван Дзюба цитує приголомшливе місце з «Хаджі-Мурата». Після «зачистки» (послуговуючись термінологією сучасних карателів) одного з аулів, де все було випалено, поруйновано й загиджено і навіть діти побиті, проткнуті багнетами, вцілілі аксакали зібралися на площі, щоб обговорити своє становище:

«О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы, от мала до велика, было сильнее нее. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».

Певна річ, що толстовська філософська і моральна висота виявилися недосяжними для тодішнього й нинішнього «державницько-цивілізаторського бандитизму», — робить висновок Іван Дзюба.

В інших своїх працях він вдається до глибокого аналізу «непроминального минулого» і сьогодення ідей російського месіанства, «третього Риму», «російського космізму», «імперського великодержавницького панросіанізму» (Г.Державін: «Зачем тебе союз, о Росс! Шагни — и вся твоя вселенна!»). У нинішньому часі ці звихнені ідеї, як добре відомо, експлуатуються «на всі сто», причому не в таємних ложах, а на найвищому державному рівні. Є сили, які вивищують ідею царя-батюшки (чого варта лише затія канонізувати сім’ю останнього російського монарха!).

Іванові Дзюбі чужий «печерний» націоналізм. Уже хоча б тому, що за фахом він — російський філолог, тонкий знавець і поціновувач російської літератури і культури. Він видав кілька книжок про вірменських, казахських, таджицьких, литовських, білоруських письменників, про літератури так званих «малих народів», чого нині уже ніхто не робить, на жаль.

Для нього національна історія — не національна істерія, а виважений, розумний підхід до будь-яких явищ непроминального минулого. Замислюючись над нашим сьогоденням, прозорливо передбачає:

«Я думаю, що наш народ уже таке пережив, що він і те, що сьогодні ми бачимо, переживе. Шкода тільки, боляче, що наша незалежність такою дорогою ціною дається. Та попри все — не скоро, років через 20—30, але Україна — справжня і гідна, все-таки буде».

А буде Україна — буде й слово Івана Дзюби.

Чому не грає Дзюба

Інформаційна бомба самвидаву: праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Восени 1965 року один з організаторів акції протесту у кінотеатрі «Україна», літературний критик Іван Дзюба, готував працю, що пізніше стане однією з найпотужніших інформаційних бомб українського Руху Опору — працю під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У ній автор показав, що національна політика в СРСР суперечить поглядам тих, кого радянська влада вважала основоположниками своєї ідеології — Маркса, Енгельса, Леніна — і спрямована на русифікацію усіх народів, які населяли тоді радянську імперію. Тобто фактично звинуватив тодішнє партійне керівництво у подвійних стандартах.

У це важко повірити, але свою працю обсягом більше 200 сторінок Іван Дзюба написав…за три місяці! «Кожну хвилину я використовував для того, щоб писати “Інтернаціоналізм…”. Писав на роботі, криючись від начальства, писав удома, у вихідні, вночі. Напевно, мою працю полегшувало те, що для мене ця тема не була зовсім новою, я багато думав про неї раніше, і в мене був уже сформований погляд на цю проблему», згадував автор пізніше (Бунт покоління, с.120). У грудні 1965 року текст було завершено. Один примірник передали керівництву української компартії, а інший, у російському перекладі, переслали в Москву. Також кілька примірників Дзюба надіслав у редакції різних журналів (1, с.120).

Ця тема дійсно не була для нього новою. Автор народився у с.Миколаївка Волноваського району на Донеччині, а дитинство провів у Докучаєвську, який тепер відомий як місце запеклих боїв під час російсько-української війни. На той час, у 30-ті, тут можна було почути українську: як від місцевих, так і від селян, які втекли сюди на заробітки, рятуючись від голоду. Але нею розмовляли не всі і не скрізь: за словами Дзюби, «російськими були школа, громадське життя, газети і радіо» (Бунт покоління, с.93). Тоді він ще не бачив у цьому роздвоєнні нічого неприродного. Але навчання у Сталінському (пізніше Донецькому) педінституті, на відділенні російської філології, змусило Дзюбу замислитися: «Мене дивувало, чому до української мови, яка є такою гарною, ставляться з такою зневагою, особливо там, у Донецькому басейні. Українці — це такий же народ, як і інші, то чому ж його принижують, обзивають “хохлами” й чому, якщо українців і не ображають, то завжди зневажають?» (1, с.103–104)

Переїхавши до Києва, Дзюба і тут бачив ту саму картину:

А скільки разів кожен з тих, хто наважується говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т. д., — відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі: біля афіші кінофільму “Сон”.

— Ты видел, как бандеровцы прут на этот фильм.

— Знаю. Мне много не надо. Я б их, гадов, всех… (красномовний жест).

А ось одна мамаша розповідає другій: “Мой сын из-за этого украинского языка не пошел в школу. Он так ненавидит учительницу украинского языка. Он ее называет “бандеровка” (задоволений сміх обох мамаш).

Ось хлоп’я другого класу заявляє: “Ух, как я ненавижу этот украинский язык”. В нього ще немає ніяких переконань, але це вже є. Воно запитує: “Мама, а Богдан Хмельницкий был храбрый?”

— Как тебе сказать…

— А он был русский?

— Украинец?! — кривиться розчарована дитина.

Дитина вчиться в “українській” школі, в столиці України… І дитина далеко не випадкова: в її колі більшість так думає… Уявляєте собі, яке пекло працювати в такій школі вчителем української мови! Як важко, майже неможливо передати дух української літератури. (2, с.127)

Праця Дзюби цікава не лише тим, що він вказав владі на її подвійні стандарти. У чотирнадцяти розділах показаний процес витіснення української мови зі шкіл та вишів; поганий стан українського книговидання, преси та кінематографу; залежність республіканського уряду від Москви; і нарешті, ототожнювання СРСР з Російською імперією та приписування росіянам усіх радянських досягнень. Важливим було й те, що автор показав читачам період українізації 20-х років, коли більшовики підтримували розвиток української мови та культури. Наводячи цитати Леніна та інших діячів того часу, уривки з рішень партійних з’їздів, Дзюба підводив читачів до думки, що радянська влада «відступила» від «ленінської» політики і перейшла до русифікації, сором’язливо називаючи її «інтернаціоналізмом». Сьогодні думки про «проукраїнськість» Леніна можуть здатися наївними: достатньо лише згадати про те, як більшовики потопили в крові Українську Народну Республіку. Власне, і сама політика українізації була для радянської влади тактичним відступом, спрямованим на те, щоб заспокоїти бунтівне українське селянство. Втім, для 60-х років минулого століття такі погляди були нормальними, бо покоління, до якого належав Іван Дзюба, виховували у комуністичному дусі і нічого поганого про Леніна та його соратників, ясна річ, не розповідали.

Хто ж був потенційною аудиторією «Інтернаціоналізму чи русифікації?». У своєму інтерв’ю Дзюба сказав, що книжка була адресована трьом групам. По-перше, владі, якій автор «хотів показати облудність і фальш їхньої політики» і представити вимоги дисидентів. По-друге, російській та зрусифікованій інтелігенції. Ця категорія людей просто не помічала русифікації і вважала, що її не існує. Розмовляючи з Дзюбою та його однодумцями, такі інтелігенти щиро дивувалися: «Хто вам забороняє говорити українською? Та й книжки українські он у кожному кіоску продаються!». Третім адресатом була українська молодь, якій автор хотів показати, що боротися за свої права можна цілком легально, адже і право на самовизначення, і право на вихід республіки зі складу СРСР записані у Конституції (1, с.120–123). Втім, як невдовзі переконався і сам Дзюба, на відкриту боротьбу радянська влада реагувала так само як і на підпільну: цькуванням у пресі, обшуками, допитами, арештами…

Та все ж його книжка справила враження на багатьох. Зрусифікований українець, дисидент Леонід Плющ у своїх спогадах писав:

Дещо спочатку видавалось нам (із дружиною — Р.К.) перебільшенням, наприклад, що,

розмовляючи по-українськи, можна почути у відповідь пропозицію говорити «по-чєловеческі» (тобто по-російськи).

Але ось я сам почав розмовляти рідною мовою під впливом Дзюбиної книги. Говорити було важко, бо мову я знав, але активний словник був дуже бідний. До того ж, коли всі розмовляють по-російськи, то майже ні з ким розмовляти, практикуватись у мові.

І ось одного разу в бібліотеці Академії наук я попросив українською молодика подати мені книжку. І почув у відповідь: «А по-людськи ти вмієш розмовляти?»

Кров шугнула мені в голову. Ось тут я і став українцем остаточно, як стають євреями радянські євреї під впливом «космополітської» чи «антисіоністської» пропаганди.

За якийсь час я почув таку саму фразу вдруге, але не образився, бо на той час з’явилась національна гордість. (6, с.184)

Праця Дзюби швидко поширилася Україною. Русифікація не зменшувалася, тож і текст, написаний доступною для тих часів мовою, не втрачав своєї актуальності з роками. Як свідчить довідка, підготовлена кагебістами у квітні 1972 року, незадовго до арешту самого Дзюби, їм вдалося виявити більше 70 випадків розмноження і розповсюдження тексту у 23 областях України. Його друкували, перефотографовували і навіть записували на магнітофон. Для української еміграції «Інтернаціоналізм…» став справжньою знахідкою. Працю було перекладено англійською, французькою та італійською мовами, про неї розповідали у радіопередачах «Радіо Свобода» та «Голос Америки» (7, с.550)

До поширення тексту докладався і сам автор. Довідка Донецького обкому Компартії України від 30 січня 1967 року розповідає про «спробу націоналістичної пропаганди» у Донецькому університеті. Полягала вона в тому, що студент ІІ курсу української філології, нині відомий український письменник Василь Голобородько (не плутати з головним героєм серіалу «Слуга народу») отримав текст «Інтернаціоналізму…» від Івана Дзюби і став знайомити з ним студентів. Один з цих читачів, А.Тесленко, влаштував колективне читання праці серед одногрупників, про що і стало відомо владі. Обох студентів виключили з університету (7, с.466–467). Для Голобородька це фактично закрило шлях до отримання вищої освіти, яку він зміг здобути лише у незалежній Україні.

Ще одним читачем «Інтернаціоналізму…», який отримав примірник від автора став письменник та краєзнавець Борис Ткаченко з Лебедина на Сумщині. На той момент він вже потрапив під пильну увагу влади через боротьбу проти викладання російською у Сумському педінституті, тож і про його візит до Дзюби швидко стало відомо. Ткаченка вигнали з роботи у редакції районної газети, а потім не давали спокою і на новому місці — на посаді агронома «Сільгосптехніки». 1972 року, коли готувався суд на Дзюбою, на підприємстві скликали партійні збори, щоб проголосувати за звільнення Ткаченка, який не дав потрібних владі свідчень. Парторг (голова комуністичного осередку) звинуватив його у читанні шкідливої літератури і у тому, що той займається «українізацією, значить є буржуазним націоналістом». На запитання ж Ткаченка, у чому проявилася ця «українізація», навів «геніальний» аргумент: «По тобі видно, що ти вражеський буржуазний націоналіст і вопреки партії займаєшся українізацією, бо ходиш у кожусі і балакаєш по-українськи. А ще держиш у хазяйстві козу, чим позориш ім’я комуніста». Зайве казати, що з роботи його знову вигнали… (3, т.1, с.204–208)

Що ж до іншого адресата «Інтернаціоналізму…» — влади — то вона зреагувала на лист автора тиском, про який йтиметься далі. Втім, декого текст таки пройняв. Син тогочасного керівника республіки, першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, Віталій у інтерв’ю згадував: «Цікавою є ситуація з книжкою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона була в батька майже настільною. Він її читав, плювався, казав, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислити. Його позиція стосовно Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалася» (5, с.748). Як згадував пізніше сам Дзюба, текст праці за вказівкою Шелеста «надіслали в усі обкоми партії: чи то для того, щоб знали «обличчя ворога», чи, може, для того, щоб звернути увагу партійних апаратів на нехтуване ними національне питання: це, мовляв, річ серйозна» (5, с.765).

Розсиланням праці справа не обмежилася. Спочатку можновладці спробували вмовити Дзюбу написати спростування до власного ж твору. Поведінка представників влади нагадувала гру в доброго і злого поліцейського. Роль злого копа взяли на себе представники ЦК КПУ, які звинувачували автора у тому, що він допомагає антирадянській пропаганді на Заході. «Вони запитували, яким чином я, радянська людина, яка отримала освіту в радянських навчальних закладах, для якої радянська влада зробила все можливе, можу писати подібні речі, говорили, що тепер я маю зробити все можливе, щоб зняти із себе усі підозри в нелояльності. При цьому поводилися досить брутально, намагалися залякувати», згадував Дзюба (1, с.123–124). Іншу лінію поведінки обрав Дмитро Назаренко — директор Інституту історії партії при ЦК КПУ. Він розмовляв з Дзюбою у примирливому тоні: «Партія знає про все це краще за Вас і все зробить так, як треба, а Ви можете лише щось зіпсувати. Уявіть собі, що буде, коли Ваша книжка потрапить за кордон. Адже з Вас зроблять героя, з Вас зроблять прапора” і т. д., і т. п.» (1, с.124) Намагаючись переконати Дзюбу у тому, що той не знає, про що пише, Назаренко припустився серйозної помилки, показавши йому неопубліковані листи Леніна, у яких той закликав до розправи з боротьбистами — представниками українського визвольного руху, які пішли на співпрацю з більшовиками. Ця спроба мала протилежний ефект: Іван Дзюба, який до того вірив у підтримку Леніним української справи, зрозумів, «що й Ленін був облудником» (1, с.124).

Коли ж переконати автора «Інтернаціоналізму…» відректися від власної праці не вийшло, влада вирішила облити його ім’я брудом. Потрібно було, щоб працю Дзюби засудили якісь суспільні авторитети. 13 січня 1966 року Петро Шелест зібрав нараду, на якій були присутні не лише партійні працівники та викладачі Київського університету, а й українські письменники Микола Бажан і Олесь Гончар. Планувалося, що «ця група товаришів до 25 січня дасть у ЦК докладний і ґрунтовний документ, який би викривав «Лист 77» та «Інтернаціоналізм чи русифікація», написаний Дзюбою» (5, с.222). Але Олесь Гончар категорично відмовився брати участь у цьому неподобстві, про що повідомив владу письмово: «Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв’язання ідеологічних питань» (8). Як писав у своєму щоденнику Шелест, вчинок письменника викликав обурення партійної еліти: дехто вимагав навіть його арешту (5, с.222). Але на такі жорсткі заходи керівництво республіки не зважилося, побоюючись резонансу: Гончар на той час був головою правління Спілки письменників України і досить відомою літературною постаттю.

Відмова Гончара брати участь у цькуванні Дзюби не змінила позиції влади. Час від часу йому доводилося змінювати місце роботи, читати про себе гидотні статті у пресі. Особливо оскаженіли можновладці після того, як праця Дзюби вийшла друком на Заході. 5 серпня 1969 року у газеті «Літературна Україна» вийшла стаття письменника Любомира Дмитерка під назвою “Місце в бою. Про літератора, який опинився по той бік барикади”, у якій Дзюбу звинуватили ледве не у державній зраді (1, с.135). Це був не єдиний подібний твір: того ж року вийшла навіть брошура такого собі Богдана Стенчука «Що і як обстоює Іван Дзюба?». Сам Дзюба припускав, що ніякого Стенчука не існувало, а текст готували абсолютно різні люди (1, с.233–234). Зрештою 2 березня 1972 року Івана Дзюбу таки виключили зі Спілки письменників, а 18 квітня заарештували. Протримавши митця півтора року за ґратами і винісши вирок у 5 років ув’язнення, влада все ж видушила з нього покаянну заяву, що була опублікована у «Літературній Україні». Даючи інтерв’ю за багато років по тому, Дзюба пояснить мотиви свого вчинку:

До такого фіналу призвело багато причин. По-перше, я дуже болісно переживав обвинувачення в тому, що моя діяльність зашкодила Радянському Союзові. Раніше я говорив, що замолоду був ідейним комсомольцем. З цієї точки зору моя психологічна ситуація була зовсім іншою, напевно, значно складнішою, ніж для тих шістдесятників, які не мали ілюзій щодо радянської дійсності. Для них радянський лад був чужим, а його функціонерів вони вважали ворогами. У моєму випадку все було набагато складніше. Я не сприймав радянський лад як щось чуже й вороже, а його функціонерів — як ворогів. Певною мірою я визнавав його “своїм”. Мені здавалося, що проблема полягає у викривленні комуністичних ідей, які самі по собі є цінними; що можна багато що змінити шляхом реформування радянського суспільства. Одне слово, я хотів діяти у межах цієї системи. Я думаю, що саме через це мені було складніше, і я легше піддавався і тискові ззовні, в мені також значно легше було пробудити щось на зразок почуття провини у зв’язку із звинуваченнями, які проти мене висували. (1, с.147)

Покаянна заява допомогла Дзюбі вийти на волю. Ніяких привілеїв від влади митець не отримав: більше того, перші кілька років він взагалі не міг ніде публікуватися і працював коректором і літературним кореспондентом багатотиражної газети Київського авіазаводу (4, с.223) Його ж книжка і далі продовжувала жити своїм життям: попри усі намагання влади зупинити поширення «Інтернаціоналізму…», твір Дзюби і далі читали багато людей. У незалежній Україні праця Дзюби витримала два видання — 1998 і 2005 року. Як показали події останніх років, вона і далі залишається актуальною. Просто тепер русифікацію ховають за іншими термінами, прикриваючись «вимогами ринку», «потребами російськомовних» і навіть пандемією коронавірусу…Або й відверто вимагають зробити російську другою державною.

1. Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Боґуміла Бердиховська та Оля Гнатюк [інтерв’ю із Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем, Миколою Рябчуком] / Пер. із пол. — К.: Дух і літера, 2004. — 344 с.

2. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація / Іван Дзюба. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 339 с.

3. Інакодумство на Сумщині. Збірник документів та матеріалів (1955–1990 роки) / Упорядники В. Артюх, Г. Іванущенко, В. Садівничий. — Суми: ВВП «Мрія» ТОВ, 2012. — 300 с.: іл.

4. Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР. Т.1. Україна. Ч. 1. / Укладачі Євген Захаров, Василь Овсієнко. — Харків: Права людини, 2006. — 1–516 с.

5. Петро Шелест «Справжній суд історії ще попереду»: спогади, щоденники, документи матеріали; упоряд: В.Баран, О.Мандебура та ін. / за ред. Ю.Шаповала. — К.: Генеза, 2004. — 808 с.

6. Плющ Л. У карнавалі історії. Свідчення / Леонід Плющ; пер. з російської Дзвенислави Матіяш. — К.: Факт, 2002. — 632 с.

7. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х років / Анатолій Русначенко. — К: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. — 720 с.

8. Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в суспільно-політичному житті України 60–80-х рр. ХХ ст. Збірник документів та матеріалів / Упоряд.: П.Т.Тронько та ін. — К.: Рідний край, 1999. — 304 с.