Скільки тривала війна із бандерівцями

10 запитань і 10 відповідей про Степана Бандеру

Розібратися в найпопулярніших міфах довкола постаті Бандери, мені допомагали: Юрій Черченко та Володимир Ковальчук з Інституту археографії та джерелознавстава у Києві та Орест Субтельний, автор найвідомішої версії „Історії України”, професор Університету Йорк у Торонто.

1. Ім’я Бандери асоціюється з ОУН-УПА. Чи був він засновником Організації українських націоналістів чи Української повстанської армії?

Ні, Бандера не був засновником, ані ОУН, ані УПА. Коли він прийшов в ОУН наприкінці 20-х років, ОУН вже була добре організованою та розгалуженою організацією. Проте за лічені роки Бандера піднявся до найвищих щаблів у її керівництві - тоді це називалося провідник крайового проводу ОУН. До 1936 ім’я Бандери було невідомо широкому загалу. Проте вcе змінив так званий львівський процес 1936 року, коли Бандеру та ще кількох діячів ОУН судили за убивство міністра внутрішніх справ Польщі Перацького. Причому, Бандера не був організатором і виконавцем убивства - цим займалася бойова референтура ОУН, він же ухвалював політичне рішення.

Так от, на тому процесі Бандера прославився тим, що відмовився відповідати польською мовою (Західна Україна тоді була у складі польської держави), і відкрито визнав, що мовляв, так, я є провідником підпільної націоналістичної організації, так, це я організував це убивство. „Бандера так успішно "пропіарився" на тому процесі, що його ім’я стало відомим по усій країні, і також за кордоном”, - каже Юрій Черченко. Авторитет Бандери в ОУН був беззаперечним.

Нарешті, Бандера не міг бути засновником УПА, бо на час застування УПА, в 1943 році, сидів в німецькому концтаборі. Але Володимир Ковальчук все ж сумнівається: „Я думаю, що Бандера таки причетний до створення УПА. Бо плани про створення українських збройних сил виношувались ним ще з 1934 року.”

2. Чи є Бандера відповідальним за розкол ОУН на „бандерівців” та „мельниківців”?

В розколі, який намітився в кінці 30-х і стався в 1940 році однозначно винуватити Бандеру не можна. Вважають, що до розколу призвели об’єктивні причини: конфлікт між галицькою радикально налаштованою молоддю та більш поміркованим керівництвом ОУН з вишколом часів УНР на чолі з Андрієм Мельником, яке знаходилось в еміграції і було переважно недоступним. Більшість пішла за харизматичним Бандерою і утворила ОУН (б).

3. Якщо вважати Бандеру нацистським колаборантом, чому тоді він сидів у німецькому концтаборі?

Бандера сидів у німецькому концтаборі Заксенхаузен з 1942 по 1944 рік невдовзі після того, як бандерівці проголосили незалежну українську державу у Львові 30 червня 1941 року. Після цього проголошення Бандеру та кількох його соратників було заарештовано німцями, відправлено в Берлінську тюрму, і потім – до концтабору. Щоправда, в концтаборі як „політичний” він перебував на кращих умовах, аніж інші, каже Володимир Ковальчук. Що стосується терміну «колаборації», важко уникнути його політичного навантаження. Проте, якщо подивитися на історію Другої Світової, множинність фактів колаборації приголомшує: «колаборували» Франція, Норвегія та Швеція, Хорватія та Румунія, Словаччина та Угорщина. „Ясно, що були акти колаборації, але Радянський Союз теж колаборував впродовж 1939-1941 років”, каже Орест Субтельний.

Що стосується «колаборації» ОУН (б), «німці використовували українців, українці – німців,» - резюмує Юрій Черченко. - «ОУН (б) сподівалася на створення якої-небудь держави, скажімо, на зразок Словаччини.» Щодо Бандери, то в одному з нацистських документів кінця 1941 року було вказано, що його «рух готує повстання, метою якого є встановлення незалежної української держави в Рейхскоміссаріаті Україна. Усі діячі бандерівського руху мають бути заарештовані і ліквідовані.» Так з «колаборанта» Бандера перетворився на ворога Третього Рейху.

4. Чи можна Бандеру вважати відповідальним за польські погроми?

Пік каральних акцій проти польського цивільного населення припадає на 1943 рік, коли, знову таки, Бандера, сидів в концтаборі, а отже не міг віддавати такого наказу. Зрозуміло, що назвати симпатиком поляків Бандеру неможливо, але немає жодного архівного свідчення про зв'язок між ним та тими печальними подіями. Орест Субтельний у цьому зв’язку згадує ім’я Клима Савура, лідера УПА на той час, який стояв біля витоків каральної кампанії, проте архівних документів знову таки, немає. „Хоча не виключено, що наказ міг бути відданий і в усній формі”, - каже Володимир Ковальчук.

5. Чи був Бандера антисемітом?

Низка керівників в крайовому проводі ОУН декларували антисемітські гасла, проте Бандера не був одним з них. „Якби знайшли хоч один документ, в якому Бандера віддає наказ знищувати євреїв, це було б величезною знахідкою для істориків”, каже Володимир Ковальчук. З плином війни, десь з 1943 року, антисемітська риторика зникає. Ковальчук пов'язує це з двома факторами: очевидно, перемогла та частина ОУН, яка була толерантніша до євреїв. Водночас, ОУНівці не могли не бачили боротьби євреїв за власну державу, що відбувалася у Палестині в 40-і рр.

6. Як Бандера міг бути ключовою постаттю в націоналістичному русі на заході України впродовж майже двох десятиліть, якщо після 1941-го року він до України вже не повертався?

Своє доросле життя Бандера переважно провів або в ув’язненні, або в концтаборі, або на еміграції на напівлегальному становищі. При цьому він не переставав бути символом визвольних змагань для тисяч українців, які ризикували - і втрачали власне життя! - воюючи з НКВД на теренах самої України, а також для діаспори за кордоном. Як це було можливо? Як можна було впливати на такі складні процеси протягом такого довгого часу?

Відповідь: не можна було, а якщо і можна, то частково. Іншими словами, з арештом Бандери 1941-го року і висланням його до концтабору, а потім з подальшою його еміграцією, реальний вплив Бандери поступово слабшає. „Після війни, коли тиск на ОУН-УПА з боку НКВД посилився, справжньою проблемою стало знаходити кур’єрів, які передавали інформацію між закордонним проводом ОУН та УПА в Україні і яких постійно перехоплювало НКВД”, - каже Ковальчук. Це ускладнювало контроль над тим, що відбувалося на місці у боку Бандери.

Для молодих хлопців, які прийшли до УПА наприкінці війни і по війні Бандера був не більше аніж символ: вони ніколи не бачили і не чули його. «Для упівців Бандера був тим, ким Ленін був для більшовиків», - робить парадоксальний висновок Юрій Черченко. Всі історики, з якими мені доводилося говорити, одностайні в одному: міфом створеним навколо Бандери, звісно, міфом з сильною негативною конотацією, він має завдячувати радянській пропагандистській машині. Саме завдяки їй ім’я "Бандери" та "бандерівців" викликало стійку негативну реакцію у поколінь радянських людей. „В реальному життя Бандера не мав аж такого впливу,” - вважає Орест Субтельний. - „До створення міфу долучилася і сама ОУН(б).

7. Чи правильно пов’язувати Бандеру переважно з ОУН, а Шухевича - з УПА?

Історик Юрій Черченко вважає, що саме така демаркація є коректною. «ОУН та УПА були зліплені в одне радянською пропагандою для простоти», каже він. Насправді, все було складніше. По-перше, ОУН була створена ще в 20-і роки і на пізніших етапах свого існування очолювана Бандерою, УПА створена в 1943-му році і керована Романом Шухевичем. ОУН (яка пізніше розкололося на ОУН(м) та ОУН(б)) вважається політичною організацією, яка задавала напрямок збройній боротьбі, а втілювала цю боротьбу УПА. Проте не можна забувати, що ОУН(б) задавала політичний курс діяльності УПА, а тому ці організації певний відрізок часу були тісно пов’язані.

Але менше відомо про тертя, яке почало виникати між ними майже відразу і отримало свою кульмінацію аж в середині 50-х, після смерті Шухевича, коли головні фігуранти УПА, яким вдалося лишитися в живих, втекли на Захід. Отут в стався конфлікт із Бандерою. Бандера не приймав більш демократичного устрою УПА, бо ОУН завжди базувалася на культі одного лідера, релігійність членів ОУН(б) не вписувалася в гасло «свободи совісті», що його проповідувала УПА. Очевидно, були конфлікти і за розподіл коштів.

8. Що робив Бандера в еміграції після війни, особливо в 50-ті роки, коли УПА на Західній Україні фактично була розгромлена?

Після війни Бандера намагався залишатися геополітичним гравцем: він активно налагоджував стосунки зі США та Британією, сподіваючись, що буде нова війна і УПА виступить проти СРСР. Ковальчук вважає, що приблизно з 1944-го року він припинив орієнтуватися на німців і відкинув ідею приєднання ОУН-УПА до створеного німцями під завісу Другої Світововї «Комітету визволення народів Росії» на чолі з генералом Власовим.

З настанням доби «холодної війни» Бандера і ОУН(б) зосередились на диверсійних антирадянських операціях за кордоном. Бандерівці заявляли про себе під час двох фестивалів молоді та студентів в 1950-ті роки та під час Олімпійських ігор в Римі. Під час візиту Хрущова до США влаштовували пікети. Збирали інформацію про СРСР через тих членів ОУН-УПА, які сиділи в радянських таборах. І, навіть, як каже Ковальчук, не виключено, що були задіяні в угорському повстанні 1956 року.

9. Яку небезпеку становив Бандера в еміграції?

Бандера не становив значної загрози, особливо, у 2-й половині 50-х. УПА була розгромлена, спроби залучилися підтримкою західних держав у боротьбі проти СРСР або зорганізувати пропагандистську кампанію у ЗМІ не були надто успішними. Але Бандера все ще лишався потужним символом українського націоналістичного руху. І Москва нищила саме символ. Не до кінця зрозуміло, чи справді політичний наказ про ліквідацію Бандери віддав особисто Нікіта Хрущов. Юрій Черченко схильний вважати, що вбивство Бандери ініціював хтось в українському КҐБ, «щоб заробити собі на генеральські погони». Хоча документальних свідчень цьому немає.

10. Як в персоні Бандери уживалися: прекрасний батько і політичний діяч, який не цурався в своїх засобах терору?

Парадокс полягає в тому, що Бандера усе життя сповідував збройний опір, проте особисто він ніколи не був задіяний у збройному протистоянні: акції проти поляків в 30-роки він ніколи не провадив особисто, він не переховувався в криївках впродовж 40-х, як Роман Шухевич. Бандера був у першу чергу політиком і ухвалював політичні рішення. Сучасники відзначають надзвичайну амбітність і твердість Бандери. Польські журналісти, що спостерігали за львівським та варшавським процесами над Бандерою писали: «зарозумілий до манії величі», «бундючний».

Водночас відзначають веселість та живість Бандери, а також дуже бурхливий темперамент, свідченням якого є його розмашистий підпис. Бандера також активно займався спортом і грав на фортепіано. Менше відомий приватний Бандера – батько трьох дітей, однолюб, який ніколи не розставався зі своєю дружиною Ярославою.

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: "Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає". Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна.

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в'їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не "погоріли" на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев'ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження ". стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. . За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер. Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов'язками. ".

". Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: "Слава Україні!", — "остовпів" Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з "Бригідок" [в'язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон "Нахтігаль" випередив німців і першим увійшов до Львова. У його "хвості" з кількагодинним інтервалом в'їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

Наставав "момент істини" — короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних "розборках": "ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу".

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, "бандерівці" старанно попрацювали над тим, щоб "по справі" не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об'єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з "похідної групи" на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався "Актом відновлення" — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за "м'якотілість" і "опортунізм", але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом "що залишилося". Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала "бар'єр проти комунізму", де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.

Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: "Ворог мого ворога — мій друг". У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: "Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників".

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: "Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів".

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку "Дністер" — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв'язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑"Євгеном Легендою".

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон "Нахтігаль", який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир "Нахтігалю" з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір'ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія.

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: "Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім'я Боже, я благословляю".

Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в'язнів на подвір'ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери)

"Час пік" настав увечері 30 червня. У будинку "Просвіти", яка розташувалася під одним дахом із банком "Дністер", на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув'язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан "Нахтігалю", Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з'явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани "бандерівців" чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.

Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке "Дякую, ні". Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон "Просвіти" і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів'ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом "Не пора, не пора. ".

Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово "проголошення" викреслено й замінено на відновлення.

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже "Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли" і влада фактично валялася на вулиці.

Її треба було взяти, використавши "зайнятість" великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави. І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії.

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися "поставлені на вуха".

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв'язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур'єр Ян Новак‑"Єзьоранський" випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник "збив" аргументом: ". тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися".

Після зустрічі Бандера "до своїх" не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п'ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: "Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!". Під "бандою" розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував "м'яку лінію", суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.

У ситуації неясного майбутнього тактика "доконаного факту", яку застосували "бандерівці", давала шанси змусити "союзника-противника" продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — "зрада фюрера". Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті "Самостійна Україна" (м. Станиславів — Івано-Франківськ)

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, "хто кого використає", остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів "Нахтігаль" та "Роланд".

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано "націоналістичну" частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до "великих арештів". Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.