У якому році народився Іван Дмитрієнко
Франко Іван Якович
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.
Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р.
Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші "Пісня і праця" (1883р.), у поемі "Гадки на межі" (1881p.).
І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості.
Вже з дитячих років "Кобзар" Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками.
Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур'я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.
Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові "Друг". Вступивши до студентського "Академічного гуртка", Франко став активним працівником і автором його органу "Друг": вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість "Петрії і Довбущуки", з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в "Друзі" (1877р.) переклад роману М. Чернишевського "Что делать?", перекладає вірші Пушкіна "Ворон к ворону летит" та "Русалка", що ввійшли в першу збірку поезій "Баляди і росказы" (1876р.).
Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу "Друг". Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того "соціалістом по симпатії, як мужик", включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній.
Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал "Громадський друг", у якому друкує свої вірші "Товаришам із тюрми", нарис "Патріотичні пориви", початок повісті "Boa constrictor". Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на "Дзвін". Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш "Каменярі" та оповідання "Моя стріча з Олексою". Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою "Молот". В ньому закінчив І. Франко друкування повісті "Boa constrictor", сатиричний вірш "Дума про Наума Безумовича", свою знамениту статтю "Література, її завдання і найважніші ціхи". Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ "Капіталу" та розділи з "Анти-Дюрінга" для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.
В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів "Praca" і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати "Дрібну бібліотеку", пише для віденського "Слов'янського альманаха" ряд новел, серед них "Муляра" для нової задуманої газети "Нова основа", "Борислав сміється", працює над перекладами "Німеччина" Г. Гейне, "Фауст" Гете, "Каїн" Байрона і т. д., укладає "Катехізис економічного соціалізму. "
У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні "На дні".
Повернувшись після таких "мадрівок" до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті "Praca", пише соціалістичну програму "Чого хоче Галицька робітницька громада". У газеті "Praca" латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш "Гімн" ("Вічний революціонер").
У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру "Про працю. Книжечка для робітників". З цього ж року він починає видання журналу "Світ", у якому від номера до номера друкує повість "Борислав сміється" (повість так і не була закінчена в зв'язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому статтю "Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка".
У журналі "Світ" І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку "З вершин і низин". Після припинення виходу журналу "Світ" І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у "Ділі" та в "Зорі" — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі "Зоря" історичну повість "Захар Беркут", велику статтю "Іван Сергійович Тургенєв".
Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської "Громади" матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали "Зорі", а не Франкові.
В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) "у позиченому сурдуті" І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із "Зорі", без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети "Кур'єр Львовський". Цього ж року виходить збірка "З вершин і низин".
Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в народовській "Правді". В травні 1889p. він пориває з "Правдою" і у відкритому листі "Кому за цесаром" виступає проти націоналістичної замкненості "правдян".
В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І. Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидів у в'язниці десять тижнів і був випущений без суду.
У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик "Народ", що став органом заснованої цього року "Української радикальної партії". Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як "Свиня", "Як то згода дім будувала". В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора "В поті чола" з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка.
І. Франко організував у Львові "Наукову читальню", в якій виступав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т. Г. Шевченка.
Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію "Варлаам і Йоасаф" — старохристиянський духовний роман і його літературна історія". В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії.
1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки "З вершин і низин".
1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.
На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: "Зів’яле листя" (1896р.), "Мій Ізмарагд" (1898р.) та "Із днів журби" (1900р.).
В цей період І. Франко починає видавати журнал "Житє і слово" (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті "Основи суспільності" та "Для домашнього вогнища", драматичні твори "Учитель", "Сон князя Святослава" та сатиричні оповідання "Чиста раса", "Опозиція", переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського "Гімн діві неба" та інші. Журнал "Житє і слово" знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське "Этнографическое обозрение". В цей же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.
Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник "Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники" (Львів, 1898р.) та "Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898", зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням "Великих роковин" І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.
У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій "Мій Ізмарагд". На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми "Похорон" (1899р.).
В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав'язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал "Жизнь", цікавиться нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за національне визволення України.
На початку 90-х років виходять збірка поезій "Із днів журби" (1900р.), повість "Перехресні стежки" (1900р.) та інші.
З 1898 року у Львові починає виходити журнал "Літературно-науковий вісник".
Іван Франко: коротка біографія
Іван Франко (1856–1916) – видатний український письменник, поет, драматург, публіцист, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, фольклорист, етнолог, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ, професійний видавець і редактор, громадський і політичний діяч.
З біографії
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині заможного сільського коваля – Якова Франка. Мати – Марія Кульчинська, походила з роду збіднілої шляхти, що належала до герба Сас.
Батька не стало у 1865 році, коли Іванові – найстаршому серед дітей (він мав двох братів і сестру), було 9 років. Мати вийшла заміж удруге за Григорія Гаврилика – він добре опікував дітей і Франко упродовж усього свого життя підтримував з ним дружні стосунки, навіть тоді, коли у 1872 році померла і мати, а вітчим одружився вдруге.
У 1862 році шестилітній Іван почав відвідувати початкову школу, де навчали основам математики, читати і писати українською, польською і німецькою мовами.
Михайло Коцюбинський, переповідаючи розповіді І. Франка про той час, писав: «Одягнутий у селянський одяг, боязкий, сумирний, часто невмитий, хлопчик увесь рік був посміховиськом класу й, натерпівшись досхочу від жорстоких учителів, несподівано наприкінці року, на подив собі й усьому класові, опинився першим учнем».
Сам письменник свої спогади про дитинство і навчання у початковій школі згодом поклав в основу сюжетів оповідань «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», «Отець-гуморист», «Малий Мирон», – які стали перлинами його творчості. У 1864– 1867 роках він продовжив навчання в міській школі з німецькою мовою викладання у Дрогобичі, а 1867 року – вступив у Дрогобицьку реальну гімназію імені Франца-Йосифа з польською мовою навчання і закінчив її у 1875 році з похвальним свідоцтвом.
Ще гімназистом Франко виявив свої феноменальні здібності до науки і творчості. Він майже дослівно міг повторити товаришам лекції викладачів, знав напам'ять усього «Кобзаря», домашні завдання з польської мови часто виконував у поетичній формі, читав багато творів європейських класиків, здійснив переклади давньоруського «Слова про Ігорів похід», декілька глав Біблії і творів античних авторів – Софокла і Евріпіда. А ще наполегливо студіював культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми, почав збирати фольклор і власну бібліотеку, писати вірші, прозу та перші п’єси.
Восени 1875 року Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету – вивчав, насамперед, класичну філологію та українську мову й літературу. Саме тоді ж почав друкуватися в журналі «Друг». Відомо, що він був активним учасником молодіжних гуртків та громадських організацій, де відбувалися дискусії про проблеми й несправедливість суспільного ладу, і цим привернув до себе увагу поліції.
У 1877 році за чиїмось доносом його заарештували й кинули за ґрати. Сам письменник згадував про це так: «Дев’ять місяців, пробутих в тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зі мною по 14–18. а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 під тапчаном. я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна».
Загалом Іван Франко через свою політично-громадську діяльність був ув'язнений австрійською владою 4 рази: у 1877, 1880, 1889 і 1892 роках. Після першого арешту «неблагонадійного» студента виключили з університету, перед ним закрили двері деякі наукові та літературні товариства. Поновити на деякий час навчання в університеті Франкові вдалося лише на деякий час у 1878 році. Саме тоді ж він почав тісно співпрацювати з польськими соціал-демократами з газети «Praca», які активно долучилися до робітничого руху в Галичині. У кінці 1878 року Франко фактично став редактором цього видання.
Повну вищу освіту, необхідну для докторату, він завершив лише через 15 років спочатку – в Чернівецькому, а згодом – у Віденському університеті, де захистив дисертацію і здобув ступінь доктора філософії. У 1895 році, після блискучої вступної лекції у Львівському університеті, професорський сенат обрав його на кафедру української та староросійської літератури. Франко радів, що нарешті він зможе скинути з себе «ярмо панщини» – так він називав обов'язкову роботу в польських газетах для шматка хліба для себе і сім'ї, – і цілком присвятити себе науковій діяльності та літературній творчості. Однак галицький намісник граф Казимир Бадені не допустив до затвердження у професурі людини, яка «тричі сиділа у в'язниці».
Матеріальна скрута змушувала письменника на деякий час повертатися в рідні Нагуєвичі. Вдень він важко працював по господарству, а вечорами і вночі займався літературною працею. Саме у Нагуєвичах була написана повість «Захар Беркут» у той час, коли 1882 року львівський літературний часопис «Зоря» оголосив конкурс на кращий історичний твір. Іван Франко став переможцем цього конкурсу, створивши повість за шість тижнів. З 1881 по 1885 рік він був співвидавцем часопису «Світ», співробітником газети «Діло» та часопису «Зоря». У 1886 році познайомився з Ольгою Хоружинською, і у травні одружився з нею.
З 1887 по 1897 рік письменник співпрацював з польською газетою «Kurjer Lwowski». У той же час майже рік працював у часописі «Правда». У 1898 році, на ювілейному вечорі з нагоди 25-річної літературної діяльності, Франко у відповідній промові сказав: «Двадцять п’ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. ».
У 1890 році Іван Франко став співзасновником Русько-Української радикальної партії, готував для неї програму, й по 1895 рік видав півмісячник «Народ». Радикальна партія тричі (1895, 1897, 1898) висувала його кандидатуру на виборах до віденського парламенту й галицького сейму, але через маніпуляції адміністрації та провокації ідеологічних і політичних супротивників – без успіху. Коли у 1899 році в Радикальній партії розпочалася криза, Франко разом з представниками правого крила народовців заснував Національно-демократичну партію, а у 1904 році – залишив активну участь у політичному житті, зосередившись на літературній та науковій роботі.
У 1899 році за активної участі І. Франка було створено «Українсько-Руську Видавничу Спілку у Львові». У «малій» серії спілки вийшло 117 книжок, а у «великій» – понад 150 книжок української та закордонної літератури. З 1898 по 1901 рік і з 1903 по 1912 рр. – він очолював філологічну секцію та етнографічну комісію при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник».
Починаючи з 1908 року у письменника, виснаженого кількома ув’язненнями й важкою працею, стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати – писав нові твори, їздив по Галичині й Буковині, зустрічався зі своїми земляками, записував народні пісні, читав лекції. Сорокарічний ювілей літературної праці Франка у 1913 році відзначала вся Україна. Святкування відбулися також у тих куточках світу, де була дієвою українська діаспора.
28 травня 1916 року життя видатного письменника і науковця обірвалося. Газети багатьох країн у своїх некрологах рознесли цю сумну звістку по всьому світі. Кількатисячне урочисте прощання з Іваном Франком відбулося на Личаківському цвинтарі Львова. У 1933 році на його могилі був встановлений відомий пам’ятник, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».
Творчий доробок
Творчий доробок Івана Франка за підрахунками науковців нараховує більше 8 тисяч творів та наукових праць, написаних ним українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами – загальним обсягом понад 100 томів. За життя письменника окремими книгами і брошурами вийшло понад 220 видань, у тому числі більш, ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Найвідоміші твори: поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя», поема «Мойсей», повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя» – увійшли до програми з української літератури середньої школи.
У поетичному доробку Франка близько півтисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів з урахуванням перевиданих. Частина з них була опублікована в 11 збірках за життя поета. Перший вірш – «На Великдень 1871 року», присвячений батькові, не зберігся.
Перші друковані вірші («Моя пісня» і «Пісні народнії») з'явилися 1874 року у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик». Найвідоміші поетичні твори: «З вершин і низин» (1887 і 1893) – збірка поезій, насичена молодечим романтизмом та соціалістичними ідеями, «Зів’яле листя» (1886) – збірка інтимної лірики, «Мій Ізмарагд» (1898) – збірка поезій, написаних за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних творах, філософська ліро-епічна поема «Мойсей» (1905) – про пророка, невизнаного своїм народом. Головною ідеєю цього твору є заклик повірити у свій народ, клич – позбутися рабської психології й будувати нове щасливе життя.
Продовжуючи свої думки, висловлені у поемі «Мойсей», Франко у тому ж році опублікував у Літературно-науковому віснику «Одвертий лист до галицької української молодежі», у якому закликав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції… Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода».
У Франка-прозаїка нараховується 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози – повісток, оповідань, новел, нарисів, образків, казок, ескізів, етюдів, які об'єднано у 19 прижиттєвих збірок. Ці художні твори він творив трьома мовами: українською, польською та німецькою й перекладав українською ті, що були написані спершу чужими мовами.
Серед «знакових» прозових творів – соціально-психологічні романи, повісті та психологічні новели: цикл «Борислав», «Boa constrictor», «Борислав сміється», «Перехрестні стежки», «На дні», «Захар Беркут», «Сойчине крило».
Про свою прозу історичної тематики, зокрема, «Захар Беркут» письменник писав так: Повість історична – се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, […] фактів, натомість повістяр користується тілько історичними фактами для […] воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах… Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна. Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть, безперечно, таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. [. ] В деталях я позволив собі доповнювати історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про потоплення монгольської ватаги і ін.). Дієві особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно».
Для найменших читачів Франко написав майже п'ятдесят казок, двадцять із них увійшли до збірки «Коли ще звірі говорили». Вони з'явилися у творчості Івана Франка саме тоді, коли письменник став батьком і писалися для власних дітей – Андрія, Тараса, Петра і Анни. Згодом ці твори були надруковані у дитячому журналі «Дзвінок» та вийшли окремими виданнями. Створюючи твори для дітей, письменник майстерно й широко використовував українську народну творчість − казки, байки, пісні про звірів, відтворював картини народного побуту та звичаїв, а у мові героїв застосовував дотепний жарт, яскраві й мудрі приказки, часто уїдливі, насмішкуваті, народні звертання, фразеологізми.
Франко збагатив українську літературу п’єсами на історичну тематику, драматичними поемами-казками, сатиричними комедіями. У листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 року він писав: «…скажу Вам, що драма – моя стародавня страсть. Ще в гімназії я писав історичні драми, а бувши студентом університету, виставив був навіть одну драму на аматорськім спектаклі».
Вершиною Франка-драматурга є соціально-психологічна драма з елементами трагедії «Украдене щастя» (1891–1893), в якій він висвітлив моральні, духовні та соціальні проблеми свого часу. П'єса була написана на конкурс, що його оголосив Львівський крайовий виділ 1891 року, і відзначена 2-ю премією. А у газетній рецензії після прем’єри драми написали: «П'єса Франка, хоч і її скасував комітет і потім поліційна цензура, зробила могутнє враження. І ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. Про це можна судити з того сприйняття, яке вона мала серед громадськості…».
У творчій спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником, а передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Працю над перекладами Франко почав ще гімназистом старших класів. Загалом він знав 14 мов: польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, їдиш й працював як перекладач до останніх днів свого життя. Франкові переклади охоплювали твори, написані їх авторами у період від ІІІ—ІІ тис. до н. е. – аж до початку ХХ ст. Найбільша кількість перекладів (75) – з античної літератури. Останній – стародавня легенда з історії Риму – датовано 13 березня 1916 року. Тексти зазвичай супроводжував своїми історичними та бібліографічними коментарями, а то і цілими розвідками про епоху, коли творив той чи інший автор, про значення твору для світової літератури тощо.
У своїй творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Non severus, Vivus та багато інших. За широту енциклопедичних знань сучасники називали його «академія в одній особі», а за соціалістичні погляди – «великим Каменярем» і «вічним революціонером». А ще Івана Франка називають «титаном праці». Поет Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».
Літературний здобуток Івана Франка – це ціла епоха в українському письменстві. Літературознавча праця Івана Франка сприяла розвитку української літератури, а його переклади презентували українському читачеві найкращі досягнення світової культури. На сьогодні він вважається одним з п'яти українських письменників, яких номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури. В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1916 рік, де Франко вказаний за № 4. Вірогідність, що Іван Франко стане володарем цієї премії, була високою, але смерть письменника цьому завадила.
Ушанування пам’яті
Пам'ятники Іванові Франку споруджені в різних містах України та за кордоном. Найбільше – на Івано-Франківщині. На честь письменника у 1962 році місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а селище міського типу Янів перейменовано в Івано-Франкове. Всюди, де хоч якийсь час жив, навчався чи працював письменник, встановлені меморіальні пам’ятні дошки. У багатьох містах і селах України, у населених пунктах Росії, Казахстану й Канади є вулиці, сквери, осередки культури, яким присвоєно його ім’я.
У Києві працює Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. У Нагуєвичах – рідному селі Франка діє Державний історико-культурний заповідник, до комплексу якого належать літературний музей і відтворена садиба батьків письменника. Будинки-музеї Франка розташовані у селищі Криворівня Верховинського району, у селі Лолин і у селі Калуші.
У Львові діє Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка. Експозиція музею «Іван Франко і Київ» розташована при музеї видатних діячів української культури у Києві. У 2010 році в селі Халеп'я Обухівського району Київської області було відкрито Літературний музей Івана Франка на Дніпрі.
На честь Івана Франка названо астероїд 2428 Каменяр, випущені поштові марки, банкноти та ювілейні монети. У 1964 році для Чорноморського морського пароплавства побудували восьмипалубний океанський лайнер «Іван Франко» з портом прописки в Одесі.
Крім того, запроваджена низка літературних мистецьких та наукових премій імені І. Я. Франка: премія НАН України за видатні роботи в галузі філології, етнології та мистецтвознавства вручається з 1981 року; премія Спілки письменників України – з 1991 року; Івано-Франківська міська премія в галузі літератури та журналістики вручається з 2000 року; премія Державного комітету телебачення і радіомовлення України – з 2004 року. Міжнародна премія імені Івана Франка, що заснована 2015 року Міжнародним фондом Івана Франка, надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук.
Окремі казки зі збірки «Коли звіри говорили», «Лис Микита», «Фарбований лис», оповідання «Грицева шкільна наука» і «Малий Мирон», повість «Захар Беркут», новела «Сойчине крило», поема «Мойсей», низка поезій зі збірок «З вершин і низин» і «Зів'яле листя» введені у шкільну програму з читання та української літератури.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
