Чому парламент нашої країни є двопалатним
Двопалатний парламент
ДВОПАЛАТНИЙ ПАРЛАМЕНТ (Бікамералізм або Двопалатна система) - структура парламенту (а іноді й інших представницьких органів), при якій він складається з двох палат.
Палати парламенту розрізняються за складом, порядком формування, повноваженнями. Як правило, одна з палат є верхньою, інша — нижньою. Це означає, що закони спочатку приймаються нижньою палатою, а потім надходять на ухвалення верхньою. Верхня палата зазвичай не має права вносити в закон зміни, її завдання — прийняти або відхилити його.
На практиці це призводить до того, що політично важливішою є нижня палата, оскільки у ній відбувається основне обговорення кожного законопроекту. Крім того, зазвичай саме перед нижньою палатою звітує уряд країни. У той же час якщо у президента або голови уряду є право розпустити парламент, воно, як правило, розповсюджується лише на нижню палату. Проблема структурної організації парламентів становить одну з центральних складових теорії парламентаризму. Від її вирішення залежать ефективність діяльності цього органу державної влади, його професійність, характер представництва у ньому, законодавчий процес тощо. У цьому контексті одним із найважливіших структурно-організаційних питань, що пов'язані з процесом функціонування парламентів, є питання щодо визначення оптимальної кількості у ньому палат.
Країни з двопалатним парламентом.
Країни з однопалатним парламентом.
Країни без парламенту.
До початку ХІХ ст. верхні палати парламентів мали аристократичний характер і формувалися шляхом призначення чи шляхом наслідування. Перші виборні верхні палати з'явилися в Європі у першій половині ХІХ ст. Ними стали Сенат у Бельгії (1831 р.) та Перша палата Нідерландів (1815 р).На думку В. Шаповала, головною ознакою побудови парламентів значної кількості зарубіжних країн є їх двопалатність або бікамералізм.
Бікамералізм є домінуючою родовою ознакою структури сучасних європейських парламентів, за винятком таких країн: Швеція, Данія, Португалія, Греція, Люксембург, Угорщина, Македонія, Болгарія, Словаччина, Литва, Естонія, Латвія. У державах Латинської Америки та Карибського басейну діє приблизно рівна кількість однопалатних та двопалатних парламентів. Дві палати мають законодавчі органи Аргентини, Бразилії, Болівії, Гаїті, Колумбії, Венесуели, Мексики, Парагваю, Уругваю, Чилі, Ямайки, Домініканської Республіки.
Нині існують всі підстави для того, щоб говорити про наявність двох основних моделей організації парламентів: двопалатні та однопалатні парламенти.
Двопалатність як основна тенденція, чи основна ознака сучасних парламентів, у світі не є домінуючою. А тому однопалатність не слід розглядати як своєрідне відхилення від загального правила. У цьому сенсі варто вести мову про фактор політико-правової «доцільності», який враховується при визначенні моделі організації парламентів, а також про вплив політико-правових традицій у тій чи іншій державі.
Більш поширеною теорією щодо класифікації зв'язку форми держави із застосуванням однієї з моделей організації парламенту є орієнтація на встановлення зв'язку між формою державного устрою та формою організації парламенту. У цьому сенсі, як правило, застосовується така формула: федеративній державі відповідає двопалатна модель парламенту, а унітарній — однопалатна.
Для переважної більшості федеративних держав двопалатний парламент вважається майже обов'язковою ознакою. Такий зв'язок федеративного устрою з двопалатними парламентами пояснюється тим, що ідея розподілу парламенту на дві палати багато у чому була зумовлена намаганням поєднати в одному представницькому органі загальнонаціональні інтереси та інтереси суб'єктів федерації, чи забезпечити, як правило, характерну для федерацій подвійну участь народного представництва.
Ще більше питань щодо правомірності застосування наведеної вище формули виникає у разі звернення до практики використання моделі двопалатних парламентів в унітарних державах. Так, багато держав, які на конституційному рівні проголошено унітарними, вже тривалий час мають двопалатні парламенти. Найбільш показовим прикладом такої політико-правової конструкції «унітарна держава — двопалатний парламент» може бути Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Норвегія, Польща та ін.
Таке звернення до світової практики парламентаризму є особливо актуальним у сучасних вітчизняних умовах, оскільки, висуваючи аргументи проти двопалатної моделі організації парламенту в Україні, доволі часто застосовують тезу щодо несумісності унітарного державного устрою з двопалатністю. Але таке доведення неможливості співіснування принципів унітаризму та парламентської двопалатності, власне, суперечить об'єктивним політико-правовим фактам.
Ще одним підходом, який встановлює певну політико-правову залежність між формою держави та моделлю організації парламенту, є той, що ґрунтується на встановленні взаємозв'язку між структурою парламенту та типом політичного режиму. Однак з усіх зазначених вище він є найбільш вразливим для критики. Дійсно, парламентаризм є невід'ємною частиною демократичного політичного режиму. Але з цього аж ніяк не випливає, що ту чи іншу модель організації парламенту можна визначити як більш демократичну. Говорячи про наявність двох типів структурної організації парламентів, на наше переконання, було б змістовною помилкою прагнути окреслити один із них як більш, а другий — як менш демократичний.
Проблема запровадження двопалатного парламенту в Україні має свою попередню історію. Починаючи з перших років незалежності ідея бікамералізму неодноразово обговорювалася як можлива модель взаємовідносин між центром та регіонами.
Наприклад, можливості створення двопалатного парламенту аналізувалися ще у квітні 1992 р. на одному із засідань комісії з розробки Конституції України, яка «дійшла висновку, що доцільно назвати орган законодавчої влади «Національні збори», віддати перевагу двопалатній структурі парламенту, обидві палати якого обиралися б на однаковий строк» («Голос України», 25 квітня 1992 р.). Крім того, за часів президентства Леоніда Кравчука було створено сім варіантів двопалатних конституційних проектів, один з яких було винесено на всенародне обговорення. Спроби створення двопалатного парламенту проявлялися у низці законопроектів. Згідно з одним з них, майбутній парламент мав бути двопалатним і складатися із Сенату і Палати представників.
Вибори Сенату мали би проводитись по 27 виборчих округах, від кожного з яких за мажоритарною системою обиратимуться два депутати. Палата ж представників повинна б формуватися з 200 депутатів, обраних за партійними списками. Але ідеї двопалатності у партійному та й у депутатському корпусі традиційно мали набагато більше опонентів ніж прихильників.
Наприкінці 1995 р. політичного року оголошувалося, що робоча група Конституційної комісії завершила проект нової Конституції країни, який було передано до розгляду Конституційної комісії. Один із пунктів — створення двопалатного парламенту — Національні збори або Верховна Рада, яка складається з Палати депутатів та Сенату.
Слід зазначити, що двопалатність тоді лобіювалася представниками місцевих управлінських та політичних еліт. Це було пов'язано з намаганням закріпити у майбутній Конституції інститут місцевого самоврядування та зробити майбутній парламент двопалатним, сподіваючись, що одна з палат буде представляти там регіональну еліту. Але, як правило, ці пропозиції мали переважним чином економічно вмотивований характер з елементами дієвого легального впливу на процес формування центральної політики щодо регіонів. Втім все ж таки 28 травня 1996 р., коли розпочався розгляд проекту Конституції у першому читанні, Верховна Рада прийняла рішення про однопалатний парламент. Як відомо, дискусії оновилися під час чергової політичної кризи 2000 р., коли 16 квітня було проведено доволі маніпулятивний референдум за народною ініціативою. «Причина — протиріччя між гілками влади та їхні повноваження. Але Референдум 2000 р. не мав доленосних наслідків для впровадження політичної реформи і не став підставою для конституційних змін. У той же час про необхідність формування двопалатного парламенту у країні тоді висловилося близько 82 %.
Таким чином, історія питання двопалатності свідчить, що у країні так і не була проведена повноцінна дискусія щодо доцільності реформування парламенту у даному напрямку, тим паче не досягнуто консенсусу ані на рівні еліт, ані на рівні регіонів.
Класична модель двопалатності передбачає формування верхньої палати за територіальним або регіональним представництвом і нижньої палати — за політичним або індивідуальним депутатським представництвом. Як правило, ця модель найбільш притаманна федеративному устрою держав і практично найбільш відповідає вимогам законодавчого їх забезпечення. Враховуючи унітарність України, застосування такої моделі призведе до інституціонального конфлікту форми і змісту, бо вони ні в якому разі не будуть співпадати, що у свою чергу неминуче призведе до пошуку нових компромісних моделей двопалатності.
Одним із ключових питань є проблема розподілу повноважень, сфер та зон відповідальності, які залежатимуть від того, яку республіку буде мати країна: парламентську, президентську або змішану, з якими повноваженнями будуть президент, парламент та уряд.
В умовах нинішньої політичної взаємної нетерпимості з боку всіх політичних сил це може стати повним колапсом законотворення. Відповіді на ці питання є актуальними тому, що нинішня конфігурація політичної системи не сприяє адекватному представництву регіональних інтересів, не створює баланс інтересів між різними політичними гравцями.
Структура парламенту є однією з важливих характеристик як самого парламенту, так і держави загалом, що справляє досить значний вплив на рівень ефективності діяльності вищого представницького органу держави, його здатність відображати соціальні і політико-територіальні впливи, які існують у суспільстві. Верховна Рада України може складатися з двох палат: верхньої та нижньої.
Нижня палата створюється за пропорційною системою обрання депутатів від політичних партій та їх блоків, і її основною функцією є стратегічне спрямування розвитку держави та відповідність цьому спрямуванню законодавчих актів. Верхня палата створюється за принципом представництва існуючих у суспільстві інтересів територій. І її основною функцією є тактичне спрямування законодавчих актів на реалізацію суспільно значимих інтересів громад, а також як механізм противаги політичному волюнтаризму окремих політичних сил, які представлені у нижній палаті парламенту.
Така модель двопалатності, при якому нижня палата парламенту узгоджує і схвалює законодавчі акти до розгляду, а верхня палата їх розглядає і приймає, надає ефективної дієвості процесу державотворення. Це обумовлено тим що:
1. наявність нижньої палати не дозволяє зашкодити суспільному інтересу при прийняті нових правил і норм;
2. верхня палата спрямовує їх на досягнення стратегічних цілей без погіршення існуючого стану суспільства.
Введення двопалатного парламенту потребує суттєвої ревізії усієї Конституції України. Має бути врахований цілий ряд факторів, таких як виборча система, перегляд перерозподілу функцій між гілками влади, повноваження органів місцевого самоврядування та ін. Верхня палата парламенту має отримати повноваження чи то за рахунок поділу повноважень нинішньої Верховної Ради між двома палатами, чи за рахунок передачі деяких повноважень президента. Потребує обговорення і те, з яких регіональних представників і яким чином формуватимуть верхню палату. Все це може призвести до порушення цілісності Конституції.
Одним з позитивних аргументів на користь двопалатності є можливість представництва регіонів та сприяння з боку центрального уряду у розв'язанні регіональних проблем. Але водночас без реформи місцевого самоврядування цей позитив може буде зведеним до мінімуму. Головною проблемою залишається децентралізація повноважень між центром та регіонами, стосунки між якими можуть стати ще більш суперечливими.
В ідеалі, як свідчить світовий досвід, наприклад Польщі, запровадження бікамералізму потребує одночасно адміністративної реформи та реформ місцевого самоврядування.Але запровадження двопалатного парламенту має наступні вкрай важливі наслідки:
1. Посилюється система стримувань та противаг не лише між різними гілками влади, а й в середині парламенту. Верхня палата є запобіжником олігархізації усього процесу державного управління та законотворчого процесу, надмірної партизації, враховуючи, що сучасні партії України не виконують функції представництва інтересів різних верств населення, стратегічного розвитку країни. Важливим наслідком є зростання можливостей впливу президентських структур на діяльність парламенту в цілому та забезпечення стабільності законодавчого процесу.
2. Верхня палата, на відміну від Нижньої, виконує функцію регіонального представництва. Це додає можливості для створення майданчиків для публічного обговорення нагальних питань та випуску «пари» у разі зростання напруженості між центром і регіонами.
3. Створення системи «м'якого» асиметричного бікамералізму в умовах унітаризму наблизить країну до стандартів європейської демократії.
Головним ризиком в умовах двопалатності залишається процес регіоналізації країни, послаблення контролю з боку уряду над бюджетними процесами, спроможність двох палат ефективно працювати над законопроектами, контролювати виконавчу владу. Є очевидним, що рішення про формування в Україні двопалатного парламенту фактично означатиме зміну державного устрою країни. Це передбачає ретельного опрацювання законодавства і обговорень. Крім того, потрібен консенсус різних політичних сил як всередині Верховної Ради, так і між різними гілками влади щодо того, як мають здійснюватися ці зміни.
ДЖЕРЕЛА:
Шаповал В. Двопалатність: мета, функції // Віче. — 1992. — № 9. — С. 14 ; Березюк О. Однопалатний парламент : недолік чи перевага // Право України. — 1997. — № 3. — С. 72.; Святоцький О., Чушенко В. Питання теорії і практики конституціоналізму в Україні // Право України. — 1998. — № 2. — С. 20.; Цвік М. В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник АПрН України. — 1995. — № 3. — С. 34.; Шемшученко Ю. Проблеми розбудови української державності // Право України. — 1997. — № 1. — С. 13.; Назаренко Є. Закон у системі нормативних актів України // Право України. — 1995. — № 12. — С. 17.
Використовуючи сайт ви погоджуєтесь з правилами користування
Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.
Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.
Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.
Ми приєднуємось до закону про авторське право в цифрову епоху DMCA прийнятим за основу взаємовідносин в площині вирішення питань авторських прав в мережі Інтернет. Тому підтримуємо загальновживаний механізм "повідомлення-видалення" для об'єктів авторського права і завжди йдемо на зустріч правовласникам.
Копіюючи матеріали во повинні узгодити можливість їх використання з авторами. Наш сайт не несе відподвідальність за копіювання матеріалів нашими користувачами.
Двопалатний парламент: від ретро до сучасності
У дискусію стосовно конституційних змін привнесено призабуте ноу-хау середини 90-х - створення в Україні двопалатного парламенту.
Так, напередодні чергового ювілею Основного закону президент Віктор Ющенко заявив, що "не виключає доцільності повернутися до теми формування в Україні двопалатного парламенту". Мотивація - підвищення відповідальності і якості законодавства й підсилення представництва регіонів у парламенті.
Далі розшифрував ідею заступник глави cекретаріату президента Ігор Пукшин, який заявив, що "Україна дозріла до того факту, що потрібно вводити двопалатний парламент, нижня палата парламенту буде приймати закони, а верхня - затверджувати їх і займатися кадровими питаннями".
На думку одного з керманичів президентського секретаріату ". це є можливістю підвищити законодавчу діяльність, значно подолати політичну корупцію в парламенті, може рівноцінно представити регіони".
Відповідно представлена ідея одразу віднайшла далеко не позитивний відгук у тих же потенційних колег по демократичній коаліції в пост виборчому майбутньому. Наприклад Тимошенко фактично озвучила давні аргументи противників двопалатності, зокрема в унітарній державі, вказуючи на загрози федералізму, який для нинішньої України, незважаючи на наявність на її території Автономної Республіки Крим - шлях в політичне нікуди.
"Це властиво федеративним державам. Ми - унітарна держава, нам не потрібно двопалатного парламенту", - заявила Тимошенко. Введення другої палати парламенту збільшить кількість депутатів і, відповідно, видатки на їх утримання з державного бюджету, а це, на думку лідерки БЮТ, невигідно громадянам.
Нинішній голова Верховної Ради Олександр Мороз також традиційно негативно висловився про ново-озвучену ідею: "Ющенко, а це ж пропонував Кучма ще в 1996 році, і точно так само виносячи на референдум відповідний проект Конституції, (тоді) стосувалося й двопалатного парламенту й, властиво, таке юридичне оформлення диктатури. Це Україні не потрібно. І цей варіант . не пройде".
На думку спікера, введення другої палати призведе до блокування роботи Ради.
"Мова йде про те, що друга палата парламенту. буде формуватися президентом особисто з керівників обласних адміністрацій. Якщо ми хочемо такий парламент, який буде ставити конкретну риску під законами, приймаючи їх чи не приймаючи, я думаю ми далеко зайдемо. І тому я категорично проти цього", - підкреслив лідер соціалістів.
Трохи ретро-історії двопалатності в Україні
Копирсаючись у новітніх історичних паралелях до конституційного періоду 1996 року можна пригадати різноманітні запровадження подібних ідей.
Наприклад команда президента Леоніда Кучми, який був прихильником двопалатності, працювала у кількох напрямках. Тоді фахівці призабутої нині партії Міжрегіональний блок реформ розробляли законопроекти про політичні партії та вибори депутатів Законодавчих зборів України.
Згідно з цим проектом, майбутній парламент мав бути двопалатним і складатися із Сенату і Палати представників. Вибори Сенату мали би проводитись по 27 виборчих округах, від кожного з яких за мажоритарною системою обиратимуться два депутати. Палата ж представників формується з 200 депутатів, обраних за партійними списками ( УНІАР, 27 квітня 1995 р .).
Ідеї двопалатності в партійному та й у депутатському корпусі традиційно мали набагато більше опонентів ніж прихильників.
Сьогодні у коментарях лідера СПУ та ставленні до двопалатності немає нічого нового, адже ще під час конституційних дискусій зразка 1995 року він категорично виступав проти цієї ідеї, наголошуючи, що "двопалатний парламент - це і стимулювання сепаратистських настроїв, які сьогодні є в державі, і фіксація того адміністративного поділу держави, який може бути не завжди ефективним. Повинен бути, по-перше, однопалатний парламент, потім - підзвітність Кабінету міністрів Верховній Раді" ( Бі-Бі-Сі, 30 листопада 1995 р.).
Саме питання двопалатності законотворчого органу в публічних політичних дискусіях та напрацюваннях виникало ще набагато раніше початку первинних конституційних процесів зразка 1995-1996 рр.
Наприклад, можливості створення двопалатного парламенту аналізувалися ще у квітні 1992 року на одному із засідань комісії з розробки нової Конституції України, яка "дійшла висновку, що доцільно назвати орган законодавчої влади "Національні збори", віддати перевагу двопалатній структурі парламенту, обидві палати якого обиралися б на однаковий строк" (" Голос України", 25 квітня 1992 р.).
Принагідно відзначимо, що за часів президентства Леоніда Кравчука було створено сім варіантів конституційних проектів, один з яких було винесено на всенародне обговорення. Хоча це мало до чого призвело.
Наприкінці 1995 політичного року оголошувалося, що робоча група Конституційної комісії завершила проект нової Конституції країни, який було передано до розгляду Конституційної комісії.
Один із пунктів - створення двопалатного парламенту - Національні збори або Верховна Рада, яка складається з Палати депутатів та Сенату. Главою держави є президент.
Відповідні ідеї підтримки не знайшли, наприклад більшість фракцій тодішньої ВР підтримували ідею однопалатності на відміну від Кучми.
До речі, двопалатність тоді своєрідно лобіювалася саме представниками місцевих управлінських та політичних еліт, наприклад, мери закликали і президента, і ВР закріпити в майбутній Конституції інститут місцевого самоврядування, вимагали зробити майбутній парламент двопалатним - очевидно, сподіваючись, що одна з палат буде представляти там регіональну еліту.
Подібну аргументацію тоді висловлювали й представники тодішніх "регіональних партій", що б надавало змогу забезпечити реалізацію інтересів регіонів.
Наприклад представники тодішньої Ліберальної партії Щербаня вказували, що повноваження верхньої палати ВР мусить виконувати Рада регіонів, до якої входять глави обласних адміністрацій та мери найбільших міст.
Аргументації на кшталт "В унітарній державі регіони повинні мати право на самостійну економічну діяльність" (" Україна молода", 7 травня 1996 р.), - носили переважним чином економічно вмотивований характер, з елементами дієвого легального впливу на процес формування центральної політики щодо регіонів.
Основна мотивація противників двопалатного парламенту і тоді й сьогодні - це "крок до федералізації України, отже, її розколу. це призводить до ослаблення законодавчої гілки влади, унеможливлює ефективний контроль депутатів за чиновником. веде до паралічу законодавчої гілки влади. " ( СІТ-30, 22 грудня 1995 р.).
28 травня 1996 року, коли розпочався розгляд проекту Конституції у першому читанні, Верховна Рада прийняла рішення про однопалатний парламент.
Як відомо дискусії поновилися під час чергової політичної кризи 2000 року, коли було проведено доволі маніпулятивний референдум за народною ініціативою від 16 квітня.
Провідна причина - протиріччя між гілками влади та їхні повноваження.
Хіба сьогодні це нічого не нагадує? Перебіг та підрахунок "волевиявлення" - окрема тема для розмови. Головне, щоб подібні практики "адміну" в подальшому не були реалізовані. Адже Україна декларує поступ до демократії.
Референдум-2000, який, як з’ясувалося згодом за черговим рішенням КС, зовсім не був таким, щоб його результати стали обов’язковою підставою для конституційних змін. В будь-якому разі, про необхідність формування двопалатного парламенту в країні тоді висловилося близько 82%.
При цьому, доволі малоймовірно, щоб українські громадяни взагалі уявляли, що це таке і як працюватиме подібне утворення. До речі, ініціатором відповідного запитання загальноукраїнської ініціативи був президент Кучма. Одна з причин - реорганізація парламенту та створення всередині законотворчої гілки влади своєрідної системи стримувань та противаг.
Водночас, Кучма дозволяв собі тоді доволі емоційно пояснювати насамперед користь таких кроків для "маленьких українців": ". всі люди повинні чітко знати, що сьогодні 50% депутатів по партійних списках, завтра буде 100% по партійних списках. Кого вони будуть захищати, скажіть, будь ласка? Це депутати з Хрещатика - переважна більшість. І сьогодні, ви подивіться, хто сьогодні представляє регіони в парламенті? Що представники цих регіонів, якщо не по партійних списках, а по мажоритарних? Центральний бізнес. По списках також представники політбюро в основному тої чи іншої партії. Тому верхня палата необхідна, щоб люди були тільки від регіону, не з Києва. Вони будуть працювати не на постійній основі. Коли кричать про реорганізацію, так навпаки, верхня палата ніколи не дозволить це зробити, бо чи від великої, чи від маленької області однакова кількість депутатів " ( УТ-1, УТН-"Панорама", 10 квітня 2000 р .).
Сьогодні відповідна логіка також може висловлюватися прихильниками двопалатності. Хоча при цьому немає жодних гарантій, що від умовних мажоритарних округів місця в чергових палатах не посядуть ті ж самі представники великого бізнесу, а не місцеві омбудсмени чи відомі громадські лідери.
Питання зміни у діяльності законотворчої гілки влади є надзвичайно дискутивним, але у переліку певних тез ми спробуємо озвучити основні моменти та виклики, як виникають у відповідній ситуації.
Озвучуючи ідеї двопалатності та аналізуючи відповідну тему, потрібно надати раціональні відповіді на запитання стосовно того, що вирішує втілення двопалатності й для кого?
Які основні ризики виникатимуть при реалізації подібної ідеї в сфері паралізованого державного управління, контролю за реалізацією державної політики на місцях, безпеки?
Чи не є це черговим сценарієм "зовнішніх впливів", які зацікавленні в "сортах України" та її розпаді та перманентній кризі у "сірій зоні Європи"?
Чи не створює це потенційних можливостей для запуску нових корупційних механізмів на рівні місцевих еліт на нові оберти.
Або навпаки, робить законотворчу діяльність більш продуктивною та відповідальною. Хоча відповідне завдання можна вирішити й за допомогою такого наївного сьогодні шляху як підвищення якості роботи однопалатного парламенту.
Чи може надати двопалатність поштовх процесам своєрідної децентралізації та делегування повноважень, підвищити рівень комунікації між центром та регіонами та сприяти здійсненню тієї ж державної політики?
Яким чином відповідна ситуація може відбитися на ефективності діяльності органів місцевого самоврядування та розв'язанню проблем територіальної громади.
Загалом, чи не є ідея двопалатності тактичним механізмом для створення можливого тимчасового консенсусу регіональних еліт, який, втім, за успішності "експерименту" може сформувати додаткові стимули для "вмикання" тих механізмів, які прийнято називати "єднанням громадської нації".
Можливо сьогодні ідея двопалатності має одне з джерел народження у тому, що так і не було проведено консенсусної адміністративно-територіальної реформи, про яку так багато говорили за часів перших місяців президентства Ющенка.
Одним із ключових питань є проблема обрання членів палат та взаємин між ймовірними палатами. Цікавим сюжетом також є й проблема розподілу повноважень, сфер та зон відповідальності.
Чи не може породити відповідне надутворення чергову схему чергової кризи у "державних коліщатках та гвинтиках"? Зокрема, якщо обирати до умовної палати губернаторів, зростатиме питання "князювання", регіоналізації, оновлення елементів політичної корупції.
Якщо залишатиметься нинішня схема призначення голів облдержадміністрацій та їх обрання до парламенту шляхом "призначення", це буде доволі своєрідна форма демократії, а ВР стане ще менш дієздатною.
Усе це скоріше риторичні запитання, відповіді на які залежать здебільшого з озвучення чітких позицій чергових ініціаторів ідеї стосовно реальних цілей подібних кроків, формату їхньої реалізації.
Загалом провідні аргументи на користь двопалатності - представництво регіонів, сприяння з боку центра у розв’язанні регіональних проблем.
Проте, ідея двопалатності докорінно не вирішує питань децентралізації повноважень і у відповідності від функцій "чергової палати" може зробити процес "вирішення та захисту ще більш громіздким".
Основні аргументи проти - регіоналізація України, яка може призвести до непередбачуваних наслідків, усунення контролю з боку центру над реалізацію політики, бюджетними процесами.
Отже, для політиків віднайдено черговий сюжет для чергових конституційних баталій, чергове питання поствиборчого періоду.
При підготовці матеріалу використано цитати зі ЗМІ, наведені у виданні УНЦПД "Розвиток демократії в Україні", 1994-1996 роки", 1997 р.
