Як і коли Петро I помер

300 років тому. Як українські ієрархи на догоду Петру І реформували російське православ’я

Триста років тому, 25 січня 1721 року, московський цар Петро І скасував патріарший сан у Російській православній церкві, а натомість запровадив «Святійший урядуючий синод». Фактично, Церква стала складовою державного апарату на чолі з імператором, якому був підпорядкований Синод. Восени того ж 1721 року році Петро І став російським імператором.

Найближчими спільниками Петра І в церковній реформі були два вихідці з України. Тривалий час місцеблюстителем патріаршого престолу, а потім першим главою Синоду був галичанин Стефан Яворський (Яворів – містечко під Львовом). А «Духовний регламент», який визначав нові правила для Церкви, уклав киянин Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської академії у 1710-1716 роках.

Взагалі-то, Петра І важко назвати українофілом чи козакофілом, чи навіть малорософілом. Але попри це вихідці з України робили при ньому доволі успішну церковну кар’єру.

Більше про те, як і чому українські ієрархи реформували російську церкву, «Історичній Свободі» розповів історик Валерій Ластовський.

– Давайте почнемо з самої цієї події – скасування патріаршества. Чому Петро І пішов на це замість того, щоб зробити патріархом лояльну до себе людину?

– На таке рішення Петра І вплинуло відразу кілька факторів.

Треба мати на увазі, що сам Петро І прекрасно розумів, що тодішнє російське духовенство його недолюблювало через різноманітні нововведення і реформи в різних сферах, які зачіпали усе тогочасне суспільство. Крім того, не забуваймо, що російська церква пережила Розкол у 1650-х роках завдяки реформі патріарха Никона. Розкол давав знати про себе ще тривалий час, і в той період ше тривала боротьба з Розколом.

Зрештою, Петро І, людина владна сама по собі, не хотів мати біля себе когось, хто міг би впливати, тиснути на нього і на владні структури. Наприклад, візьмемо патріарха Адріана, який помер у 1700 році, після чого

Стефан Яворський був призначений патріаршим блюстителем. Він був дуже вагомою фігурою в тодішній російський політиці. І саме патріарх проголосив Петра І царем. Фактично, Петро І був в деякій мірі зобов’язаний йому.

Петра І називало «антихристом» саме духовенство…

– Даруйте, по-моєму, його так називали старообрядці – люди дуже консервативні.

– Не тільки старообрядці. Власне, така характеристика за ним закріпилася тоді в російській церкві.

Більше того, якщо подивитися роботи російських церковників вже ХХ століття, вони прямим текстом пишуть, що Петро І здійснив державний переворот, незаконно ліквідувавши патріаршество. Наприклад, відомий протоієрей Георгій Флоровський.

І саме тому вже саме на початку ХХ століття російське духовенство зробило все, щоб відновити патріаршество.

– Якщо я правильно розумію, то в Московському царстві патріарх був, як казав один український політик, «не перший, але й не другий». А Петро І не хотів, щоб влада ділилася на світську та духовну і все підпорядкував собі.

– Петро І хотів зробити з Росії таку собі державу за європейським зразком. А що характерно для Європи у цей період? Це розвиток абсолютних монархій, наприклад, у Франції.

В Англії відбувався інший перехід – там формувалася конституційна монархія. Але в тій самій Англії була створена Англіканська церква, яка підпорядковувалася безпосередньо монарху, який вважався там главою церкви. Він бачив, що в протестантських державах церковні структури були підпорядковані в першу чергу монарху. І це його до певної міри надихало.

Цар не хотів біля себе бачити того, хто міг би в якийсь момент стати певним протиставленням його владі. Тому, власне, такий закономірний його хід. І він шукав тих, хто допоміг би йому здійснити ось таку церковну реформу.

– А чому він зупинив свій вибір саме на вихідцях з України? Чим вони Петрові І імпонували?

– По-перше, вони не були пов’язані з російським духовенством. І це один із ключових моментів. По-друге, він був особисто знайомий з тим же Феофаном Прокоповичем. Йому імпонувала його позиція.

Вони висловлювали ідеї, близькі до його бачення держави. Утім, хоча й близькі, але не тотожні. Стефан Яворський все ж таки був більш м’якший – він не хотів цілковитого підпорядкування церкви державі, але все ж таки виступав за певне порозуміння.

Тобто, в якісь мірі збігалися інтереси українських ієрархів і, власне, Петра І.

Ще треба враховувати, що знайомство українського духовенства з європейськими традиціями, знаннями було дуже потужним. І Петро І це використовував на свою користь.

– А відколи ієрархи з України починають посідати помітні посади в Російській православній церкві?

– Власне, це почалося якраз на межі ХVІІ-ХVІІІ століть. Петро І був якраз та людина, яка цьому сприяла. Він таким чином відразу досягав кількох цілей.

По-перше, він залучав певні знання, певну культуру європейського характеру в російський простір.

По-друге, він не довіряв власному духовенству з причин, про які я вже говорив. Тому, залучаючи українське духовенство, він міг на нього спиратися.

По-третє, він використовував українське духовенство у власних державних цілях. Зокрема, в процесі боротьби з залишками язичництва, в боротьбі з сектантством і тим самим старообрядництвом, в процесі введення християнства серед підпорядкованих народів.

Він навіть видав у 1700 році указ, за яким покладав на українське духовенство, яке приходило на територію Росії, завдання здійснювати місіонерську діяльність.

Але і це ще не все.

Одночасно Петро І вирішував питання з певною інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії.

Ми бачимо призначення вже російських церковних діячів, які при цьому обов’язково були особисто віддані Петру І, вже на українську територію.

Взагалі, якщо вже брати продовження політики Петра І, з 1720-их по 1760-ті роки близько 80 єпископів українського походження були призначені на кафедри в Росії.

Це приблизний такий підрахунок десь за 40 років. Але потім з 1760-их років цей процес потихеньку затухає з приходом до влади імператриці Катерини ІІ.

– Феофан Прокопович і Стефан Яворський були доволі різними. Характеризують їх так, що Яворський тяжів до католицизму, певний час був чи то католиком, чи то греко-католиком. Натомість Прокопович більше тяжів до протестантизму. Як складалися їхні відносини? Між ними була якась спільність чи ворожнеча?

– Спільність в якійсь мірі між ними була. Ворожнечі, в розумінні жорсткого протистояння – ні. Але при цьому вони один одного все ж таки недолюблювали. Вони, справді, були людьми різними, мали різні погляди на роль церкви в державі.

Кожен з них, звичайно, переслідував свою мету. І цим користувався Петро І. Можна говорити про те, що він їх спеціально якось протиставляв один одному для того, щоб використовувати в своїх реформаторських цілях.

До одного і до другого ставлення істориків далеко не однозначне. Якщо бачити такий російський погляд, то тут треба сказати, що він є радше негативним.

– Чому? А до Петра І вони при цьому як ставляться?

– Петра І, хочеш чи не хочеш, все ж таки возвеличують. Його не вихваляють за церковну політику – вважають, що він все ж таки неправильно здійснив, ліквідувавши патріаршество. Але це так, певний помилковий епізод.

Натомість до українських ієрархів у цілому негативне ставлення. Наведу слова відомого церковного історика російського Івана Смолича.

Хоча він брат українського письменника Юрія Смолича, але тим не менше російський церковний історик.

Отже, він Яворського називав не інакше, як боягузом, недалекоглядним, нещирим. А Феофана Прокоповича характеризував, як мстивого, честолюбивого і жорсткого.

Це насправді були різні люди. Якщо Феофан Прокопович до певної міри знайшов себе у російській владі, то Стефан Яворський, навпаки, вважав себе дещо зайвим.

Відомий його лист до ростовського єпископа Дмитра Туптала, в якому він себе «полоненим» називав. Стефан Яворський кілька разів просився у Петра І: хочу повернутися додому. Але Петро І його не відпускав. Так він, власне, там і помер.

– Стефан Яворський був православним, потім перейшов чи то в греко-католики, чи то в католики, а потім знову повернувся в православ’я. Як відомі своїм консерватизмом московські ієрархи ставилися до українців та ще з такими ось деталями в біографії?

– У цьому теж один із важливих моментів у відносинах між українськими ієрархами і російськими. Насправді, для української церковної еліти – це не було проблемою.

Українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі

Багато хто з них у ХVІІ-ХVІІІ століттях ще в молодості їздили в Європу, де з метою продовжити навчання вони, як правило, перехрещувалися – приймали католицизм або унію.

Той же ж самий Феофан Прокопович навчався не тільки в Італії, а й у протестантських державах. Тому українське духовенство якраз було знайоме з багатьма нововведеннями, тенденціями, які панували в Європі.

В Росії переходи з православ’я у католицизм чи уніатство і назад сприймали як величезний гріх. Але російське духовенство мусило з цим миритися, оскільки за українськими ієрархами стояла російська влада.

– А от персона Феофана Прокоповича. Він писав панегірики спочатку на честь Мазепи, а потім, як то кажуть, «на ходу перевзувся» і вже писав панегірики на честь Петра І. Як ви думаєте, ця людина була щирою чи це був цинічний кон’юнктурник?

– Думаю, що будь-яка людина – це в першу чергу людина. Вона опиняється у певних обставинах і реагує на життя, на якісь перипетії, виходячи з тієї ситуації, в якій вона опинилася. Це характерно не тільки для ХVІІІ століття, але й для сучасності. Це суто така людська поведінка.

Треба мати на увазі ті обставини, в яких Прокопович опинявся. Навряд чи він міг показати свою прихильність до Мазепи після 1708 року.

Адже у нього перед очима були ті всі покарання, які накладав Петро І на прибічників Мазепи: страти, засилання в Сибір, конфіскація майна. Петро І був характеру дуже крутого. Згадаймо історію з його власним сином Олексієм.

Тому Феофану Прокоповичу чи Стефану Яворському не було просто-на-просто куди діватися.

Панегірик як такий – це певна данина владі, без якої взагалі неможливо уявити не тільки ХVІІІ століття, але подекуди й сучасну епоху.

Російська різанина в Батурині: що сталося 310 років тому?

– Але все-таки це занадто одіозно виглядає: пише оду на честь Мазепи, порівнює його з князем Володимиром, а через декілька років пише оду на честь Петра І, де Мазепа вже поганий зрадник.

– Так, особливо з нашої точки зору. Але знову ж таки, треба намагатися дивитися на ту людину, про яку ми говоримо, з точки зору початку ХVІІІ століття. Він або співає панегірик, або втрачає підтримку від влади. Іншого шляху немає. Демократії тоді ще не було.

Петро І послав священника до смертельно хворого Полуботка, щоб вивідати те, що гетьман не сказав на допитах

– У той час, як Яворський і Прокопович реформували московське православ’я, козацька старшина боролася за те, щоб зберегти і без того обмежений суверенітет Гетьманщини. Чи ієрархи з України підтримували контакти з козацькою старшиною?

– Так, підтримували і достатньо тісні. Власне, відомо і опубліковано листування між Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським і старшиною козацькою.

Але при цьому треба розуміти, що і Феофан Прокопович, і Стефан Яворський перебували у замкнених умовах.

Вони не могли особливо яскраво підтримувати чи вести якісь певні переговори на підтримку козацької старшини. Оскільки, апарат поліцейський наглядав за їхньою діяльністю. Тому листувалися зі старшиною, але обережно. Заперечувати владну діяльність ні один, ні інший не могли.

– Не могли чи не наважувалися?

– Це вже такий момент, на який достеменно відповісти дуже важко. Можливо, не наважувалися. Можливо, таке визначення правильніше вживати. Але точної інформації про це ми не маємо і навряд чи будемо мати.

Читайте ще:

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

​Петро І став царем, спираючись на підтримку Мазепи – історик Таїрова-Яковлєва

330 років тому – 25 липня 1687 року – на козацькій раді на березі річки Коломак (зараз це Харківська область) гетьманом Війська Запорозького був обраний Іван Мазепа. Він чи не найдовше серед інших гетьманів тримав у руках гетьманську булаву, а його правління оцінюють як одне із найбільш визначних. Про обрання й правління Івана Мазепи Радіо Свобода розмовляло із харківським істориком Владиславом Яценком та відомою російською дослідницею українського козацтва Тетяною Таїровою-Яковлєвою, яка відома тим, що віднайшла Батуринський архів, вивезений свого часу до Росії.

– Мазепа став гетьманом у доволі зрілому віці? Яким був його шлях до цього?

Владислав Яценко: Якщо взяти до уваги, що він народився 20 березня 1639 року, то він дійсно став гетьманом у зрілому віці. Неодмінно потрібно звернути уваги на те, що він був одним із найбільш освічених гетьманів. Він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, а також мав освітню подорож у Францію, Нідерланди, Німеччину. В цьому аспекті він дійсно був найбільш освічений, а також він чи не найбільше вкладався у освіту – за його кошти було побудовано новий корпус Києво-Могилянської академії, він давав кошти на Чернігівський колегіум. Також він активно сприяв книговиданню і будівництву церков.

– Але починалась його служба у польського короля.

Владислав Яценко: Так, він був на службі у Яна ІІ Казимира з 1655-го до 1663 року, а потім відійшов від короля. Це було якраз тоді, коли король вирушав у похід на Лівобережжя. Мазепа не брав у ньому участі – у нього хворів батько й він залишався з ним у маєтку. Фактично він там перебував у той час, коли Ян ІІ Казимир залишив королівську владу. За тих обставин Мазепа просто перейшов на службу до гетьмана Петра Дорошенка.

В 1674-му Мазепу відправили до Криму, але дорогою він потрапив у полон, а відтак опинився у Москві, а потім – до лівобережного гетьмана Самойловича, який взяв його на службу.

– Тоді ж ворогували Самойлович і Дорошенко, але все-таки Самойлович взяв полоненого посланця на службу. Хоча, коли його взяли в полон, то він віз полонених християнських козацьких бранців.

Владислав Яценко: Так, цих бранців відбили запорожці, які полонили Мазепу. Але те, що він опинився на службі в Самойловича – в цьому не було нічого дивного. Мазепу з Дорошенком нічого не зв’язувало, той його не викупляв. Якщо ми почитаємо тогочасні спогади, то дізнаємось, що існувала практика, яка діяла по всій Європі: якщо хтось потрапляє у полон і протягом певного часу його не викупляють, то він може діяти так, як йому заманеться – може переходити на службу до протилежної сторони.

– Завдяки чому у Самойловича полонений Мазепа зробив таку непогану кар’єру? Він же перед тим, як стати гетьманом, обіймав доволі серйозну посаду.

Мазепа, оскільки прийшов на службу доволі пізно, він був одним із найбільш необлаштованих козацьких старшин, не мав достатньо потужних зв’язків і впливу, не володів маєтками

​Владислав Яценко: Ця кар’єра була не настільки блискучою, знову ж таки, через те, що він потрапив туди полоненим. Скажімо, генеральний суддя Василь Кочубей зробив значно більш успішну кар’єру, бо він сам перейшов на бік Самойловича. Мазепа попервах належав до значного товариства, не обіймаючи якоїсь посади, а потім став генеральним осавулом. Проте, оскільки він прийшов на службу доволі пізно, він був одним із найбільш необлаштованих козацьких старшин – не мав достатньо потужних зв’язків і впливу, не володів маєтками.

– 25 липня 1687 року відбулася Коломацька рада. Що їй передувало?

Владислав Яценко: Передував невдалий похід московсько-козацького війська на Крим. До нього не дійшли, бо вирушили дуже пізно, коли вже було сухо. Тож татари просто підпалили степ. Військо поверталося назад із втратами – через посуху стало менше коней, через погану воду були втрати в людях. Це викликало загальне невдоволення, насамперед Василя Голіцина – командувача походу. Воно співпало із існуючим невдоволенням козацької старшини проти гетьмана Самойловича. Коли ці два невдоволення зійшлись, то зустрілися й порозумілися між собою. Голіцину потрібен був цап-відбувайло, через якого похід буцімто був невдалим, а козацька старшина прагнула повалити гетьмана, який перестав на неї зважати.

– Гетьманство Мазепи – це був вибір козацької старшини чи фаворита царівни Голіцина?

Тетяна Таїрова-Яковлєва: Це було Рішення Голіцина. Йому потрібно було змістити Самойловича для того, щоб прикрити свої промахи під час кримського походу. Роль козацької старшин тут була вторинною. Швидше за все, старшина хотіла не Мазепу, а Кочубея, але ситуація склалась так, що вирішував Голіцин.

Хабар Мазепи Голіцину – абсолютна легенда. У Мазепи на момент обрання не було грошей, він не був дуже забезпеченою людиною

Легенда, наче Мазепа дав Голіцину хабар – це дійсно легенда. Вона ґрунтувалась на тому, що після того, як Мазепа став гетьманом, Голіцин вимагав віддати в скарбницю Росії половину всього майна Самойловича. Його майно було дуже великим – там і гроші, і золото, і багато іншого. Після цього Голіцина звинувачували в тому, що частина переданої суми пішла на його особисті потреби. До речі, частина грошей Самойловича пішла на сплату російського внеску по вічному миру із Річчю Посполитою. Хабар Мазепи Голіцину – абсолютна легенда. У Мазепи на момент обрання не було грошей, він не був дуже забезпеченою людиною, а для Голіцина головним були не гроші, а влада. Він хотів зробити Софію Олексіївну імператрицею і бути її фаворитом, коханцем.

– Чому гетьманом став саме Мазепа, а не Кочубей, який мав сильніші позиції?

Кочубей занадто прагнув гетьманської булави. А Голіцину був потрібен слабкий претендент, якого можна контролювати

​Владислав Яценко: Саме через те, що він мав сильніші позиції – Кочубей занадто прагнув гетьманської булави. А Голіцину був потрібен слабкий претендент, якого можна контролювати. Крім того, врахуйте, що тривала війна з Кримським ханством і Османською імперію. І в цьому контексті Голіцину слабкий гетьман був на руку – такого можна було потім змістити, як змістили Самойловича, навіть ще із меншим шумом.

– Якими були позиції Мазепи при царському дворі?

Софія і Голіцин всіляко намагались вмовити Мазепу зайняти активну позицію на їхню підтримку. Натомість Мазепа підтримав Петра І. Якраз на час перевороту він перебував у Москві і його роль стала однією із вирішальних у перемозі Петра І

​Тетяна Таїрова-Яковлєва: З точки зору ролі Мазепи в політиці Московської держави, варто відзначити його серйозну роль в успішному завершенні перевороту, в результаті якого Петро І прийшов до влади. Голіцин розраховував використати Мазепу та його козаків на підтримку царівни Софії. Залишилися свідчення французького посла про те, що Софія і Голіцин всіляко намагались вмовити Мазепу зайняти активну позицію на їхню підтримку. Натомість Мазепа підтримав Петра І. Якраз на час перевороту він перебував у Москві і його роль стала однією із вирішальних у перемозі Петра І.

В результаті цього з’явились нові Московські статті, які надавали великі послаблення для України – можливість економічних свобод та одноосібне право гетьмана розпоряджатись всією землею. Це взагалі була дивовижна ситуація, що всю землю України контролював тільки гетьман – це тривало до 1709 року.

– Власне, наприкінці 1708-го Мазепа перейшов на бік шведів.

Владислав Яценко: Тут є ще один нюанс. У протистоянні Наришкіних і Милославських Мазепа дійсно відіграв важливу роль. Але врахуйте, що від початку 1680-их років, ще від часів служби в Самойловича, у Мазепи склалися хороші взаємини із видатними представниками як партії Наришкіних, так і партії Милославських. Коли Голіцин садив його на гетьманство, то, за Коломацькими статтями, позбавив Мазепу можливості впровадження сталої системи податків. Він обмежував цілу низку гетьманських владних повноважень щодо старшин, а старшину навпаки заохочував подавати на гетьмана доноси. Тож у цих умовах Мазепа діяв цілком раціонально.

– Мазепа доволі довго – 22 роки – правив Лівобережною Україною. Наскільки він був популярним правителем?

Владислав Яценко: Як на мене, популярних правителів в Україні взагалі не було. Він мав весь час спротив з боку старшини – він постійно нарікав, що на нього пишуть доноси до Москви. Єдине, що завдяки порозумінню із Петром, Петро йому після 1689 року, активно повіривши й діставши підтримку в боротьбі з турками й татарами, віддав йому карт-бланш. На гетьмана писали доноси, але у Москві їх не сприймали.

Але в плані підтримки культури, в плані реалізації одного із найголовніших прагнень козацтва – об’єднання двох берегів Дніпра, з ним ніхто не міг зрівнятися. Навіть в умовах Північної війни, як була вкрай непопулярною в козацькому соціумі, і коли на гетьмана нарікали, бо він занадто р’яно виконував царські вказівки щодо посилки військ, він зумів об’єднати два береги Дніпра. Фактично він відновив кордони Богдана Хмельницького.

– То він був вдалий правитель, але не був аж занадто популярним?

Владислав Яценко: Він був вдалий правитель в державі, де не відбулося остаточного усталення владного правління і статусу голови держави. Занадто сильною була старшинська рада, занадто сильними були старшинські зазіхання на ту ж гетьманську булаву. Йому треба було лавірувати весь час.

– Але ж Мазепа був авторитарним правителем?

Владислав Яценко: Дивлячись, що ми в це вкладаємо. Врахуйте, що якщо не брати до уваги випадок Кочубея і Іскри, він постійно намагався все таки м’яко карати всіх, хто виступав проти нього.

– Випадок Кочубея і Іскри – це вже згадуваний нами донос.

Владислав Яценко: Так, донос, який не мав жодних підстав, адже його звинувачували у пропольських зацікавленнях і в тому, що він підіграє кримському ханові – а це те, чого не було.

– Мазепа увійшов в історію як ворога Петра І. Але ж попервах їхні стосунки були доволі конструктивними.

Тетяна Таїрова-Яковлєва: В першу чергу, не варто забувати, що у них була дуже велика різниця у віці – Мазепа був вже достатньо зрілою людиною, а Петро І, коли став царем, був зовсім молодим 18-річним чоловіком. Звісно, ця різниця у віці впливала ці стосунки. Але Петро І дуже поважав Мазепу: слухав його поради та вважав його експертом у багатьох аспектах, зокрема військовим. Скажімо, азовські походи здійснювались при серйозному залученні Мазепи до їх стратегічної розробки. Також Петро І вважав Мазепу чудовим знавцем і Речі Посполитої, і Оттоманської Порти – дослухався до його дипломатичних порад. Тобто, на початковому етапі Петро І дуже поважав Мазепу, а з боку Мазепи був розрахунок на те, що Петро змінить ставлення між українським гетьманством і Московською державою на краще. В принципі, на початку так і було – збільшилась автономія і зміни політики Московської держави щодо просвіти, залучення українського духовенства, створення більш європейської політики. Звісно ж, Мазепа після цього досить активно брав участь у цих змінах.

Що змінилось, коли почалась Північна війна, це вже була зовсім інша історія.

– Чому доволі конструктивні відносини між царем і гетьманом в підсумку стали деструктивними?

Якби Мазепа не повстав проти Петра, його би швидше за все скинули й повстання розпочав би хтось інший. Серед старшини було відверте тотальне невдоволення і побоювання що петровські реформи зачеплять Гетьманщину

Владислав Яценко: У випадку з Мазепою нічого надзвичайного не сталося – гетьман максимально спирався на Москву, доки це було можливо для розбудови козацької держави. А як тільки в умовах Північної війни московський цар почав порушувати права і вольності козацтва, виникла ситуація, коли гетьман сам був невдоволений і на нього тиснула старшина, промовляючи: «Так само, як ми благословляємо Богдана Хмельницького за те, що він нас витягнув із лядської неволі, так само будемо проклинати тебе, якщо лишиш нас у московській».

Якби Мазепа не повстав проти Петра, його би, швидше за все, скинули й повстання розпочав би хтось інший. Серед старшини було відверте тотальне невдоволення і побоювання що петровські реформи зачеплять Гетьманщину. Видатний російський історик Сергій Соловйов написав, що якби Мазепа помер до часу, коли Карл ХІІ перейшов кордони Сіверщини, він би залишився найбільш відданим слугою Петра І.

– Власне, а чи є підстави казати, що Мазепа довго й ретельно готувався до того, щоби перейти на бік шведів?

Мазепа до останнього моменту не мав наміру переходити до шведів – з багатьох причин, зокрема й тому, що не довіряв молодому Карлу ХІІ. Як показало життя – не дарма він йому не довіряв

​Тетяна Таїрова-Яковлєва: До 1708 року Мазепа жодних прямих контактів зі шведами не мав. А всі контакти із польським королем Лещинським мали радше розвідувальний характер – з метою вивідати плани іншої сторони. Тим більше, що практично про всі контакти з Лещинським Мазепа доповідав Петру І по таємних каналах. Тож до останнього моменту він не мав наміру переходити до шведів – з багатьох причин, зокрема й тому, що не довіряв молодому Карлу ХІІ. Як показало життя – не дарма він йому не довіряв.

Якби Мазепа дійсно готувався, то, мабуть, повстання було би значно вдалішим. А так, на час виступу Мазепи проти Петра І, його найбільш боєздатні війська знаходились далеко від Гетьманщини

Мазепа вимушений був піти на цей крок після наказу Петра І про випалену землю для Стародубського полку. Прийняти це – перетворити квітучу Україну на випалену землю – Мазепа не міг. Перший документ, який ми точно знаємо, про його контакти зі шведами – датується десь за тиждень до того, як він перейшов на бік Карла ХІІ. Все решта – це лише чутки й балачки.

​Владислав Яценко: До висновку, що він довго готувався – в російському історичному наративі дійшли вже після подій 1709 року. При чому, один із перших, хто почав цю ідею вигадувати, був сам Петро під час війни маніфестів. Якби Мазепа дійсно готувався, то, мабуть, повстання було би значно вдалішим. А так, на час виступу Мазепи проти Петра І, його найбільш боєздатні війська знаходились далеко від Гетьманщини.

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».