Є. Плужник – один із провідних поетів «розстріляного відродження». Життєвий і творчий шлях, тематика, проблематика, основні мотиви творчості
Мета: допомогти учням глибше зрозуміти трагедію творчої та життєвої долі митців 20-30-х років ХХ ст., ідейний зміст та естетичну привабливість поезій Є. Плужник; розвивати навички сприйняття інформації на слух, виділення головного, вміння аналізувати ліричні твори, висловлювати власні враження та думки про них; виховувати прагнення до душевної гармонії, любов до поезії, естетичний смак.
Очікувані результати: учні вміють розповідати про життєвий та творчий шлях письменника, причини його трагічної долі; вміють аналізувати поезії, висловлювати власні міркування про явища життя та літератури.
Обладнання: портрет письменника, видання його творів, ілюстративні матеріали до біографії.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
I. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМІ Й МЕТИ УРОКУ
✵ Вступне слово вчителя.
«Неголосного» за життя, обреченого сталінщиною на посмертне забуття, не відомого широкій публіці і в наступний час, Є. Плужника сьогодні визнано одним із найвизначніших українських поетів ХХ ст. Плужник — співає щирого гуманістичного болю і торбу над долею безневинних жертв, співає чесної і глибокої рефлексії, незрівняний майстер лаконічного, сповненого тонкої і гострої думки, нескінченно багатого в інтонаційному розумінні ліричного вірша — так увійшов у духовного оцінено творчий доробок та особистість поета в «Історії української літератури ХХ століття». Сьогодні у нас є нагода звірити свої читацькі відчуття.
ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ
✵ Перевірка домашнього завдання.
1.Зачитування та коментування виписаних учнями афористичних висловлювань із творів М.М. Зерова, М. рильського (або/та інших поетів-неокласиків).
X Пісня і праця — великі дві сили. (М. Рильський)
X Як порість виноградної лози / Плекайте мову… (М. Рильський)
X У слові рідному велика сила є, / Що розбиває граніт і золото кує. (М. Рильський)
X Знай, що у світі найважче - це / Серце носити студені. (М. Рильський)
X Вміє розлучатися той, хто вмів любити. (М. Рильський)
X Не бійтеся заглядати у словарь: / Це пишний яр, а не сумний провал. (М. Рильський)
X Тож не страшні нам вороги одверті, / А ті, що з рідним словом на вустах, / Ідуть до нас, щоб душу нам роздерти, / І сіють терни розбрату в серцях. (Ю. Клен)
X Ламай традицій віковічну скелю, / Відрушуй порох мимовільної життя. / Хто випив бокал чарівного хмелю, / Тому назад немає вороття. (М. Драй-Хмара)
X Я — робітник у майстерні власних слів, / Та всі слова я віддаю всім, / Буду душі, викликаю гнів, / Любов і волю вводжу в кожний дім. (П. Пилипович)
X Врятує вроду і собі людина, / Життя зросте над золою руїн, - / Велика мрія, мудра і єдина, / Не даремно дзвонити у всесвітній дзвін. (П. Пилипович)
2. розповідь про естетику, творче кредо поетів-«неокласиків».
Пригадайте, що вам відомо про українські літературні угруповання 2030-х років ХХ ст.
ІІІ. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
✵ Міні-лекція вчителя (або повідомлення учащегося).
1921 рік. Київ. У музично-драматичному інституті ім. Лисенка йде якесь зібрання. Молоді люди, серед них і іменити, намагаються триматися ближче до юної красуні Галини Коваленко, котрій усі пророкуватимуть блискучу театральну кар'єру. Юнаки сподіваються заволодіти її увагою, а та — байдужа. Втупилась у свого Женічку.
Він молодий, гарний, талантливий, нещодавно перейшов з ветеринарно-зоотехнічного інституту до них, але ж хворий, туберкулезник! Галина й слухати нічого не хоче, а закоханих юнаків не покидає надія — можливо, схаменутися? Вона ж заявляє своєму Женічці: «Я гнати їх не буду і любити їх не буду». Тоді той Женічка встав, при всіх обійнявши і поцілував Галину. Публіка, та й сама дівчина були вражені: отчубучів!
А потім зник із Києва на півроку. Чому? Виявляється, перевіряв почуття. Коли він повернувся, Галина сказала комусь зі своїх: «Як приїхав, то хай іде куди завгодно. Він півроку мені і слова не написав». А Плужник розпитує: «Вона плакала?» Мама Галині казала: «Господи, ну ти ж собі голову звернеш, не можна так жити, як ти, хоч би ти заміж вийшла». А та відповідає: «Мамочко, ти знаєш, за кого б я заміж вийшла? Як я закрию очі і на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена».
Євген Плужник та Галина Коваленко одружилися. Їх не вінчали, бо тоді вже не можна було, хоч батько Галини був священиком. Жінка згадує: «Приїхали ми, там уже, біля станції Сагайдак, я постукала, вийшла мама…
— О, моє Галене приїхало! А це хто?
— Кажу: «Мамочко, ти вже мене поцілувала, а тепер його поцілуй».
— А чого я його цілуватиму?
— Бо те, — кажу, — тепер мій чоловік.
— А це той, що на світі один?»
Жили скромно, бідно, в однокімнатній квартирі на шостому поверсі у будинку на вулиці Прорізній. Євген писав вірші і ховав їх то під матрац, то в печ. Галина вирішила взяти їх таємно і показати фахівцеві Юрію Меженку. Вскоре той зателефонував і сказав: «Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті довго чекатимемо і дай нам Бог, щоб ми дочекалися».Максим Рильський допоміг видати твори. Він сказав Євгенові: «Ви справжній співає! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів!» Захоплень Микола Бажан підписав Плужникові свою книжку так: «Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх слів».
Коли тяжкохворого Є. Плужника арештували та засудили на 10 років ув'язнення на Соловках, дружина Галина хотіла поїхати з ним, але прокурор не дозволивши, сказавши, що години декабристів та їх дружин минули. Незабаром співає помер у в'язничній лікарні. Від Галини, як і сотень інших родичів «ворогів народу», відвернулися друзі та знайомі, вони опинилися без засобів до існування. Залишалася втеча, еміграція. Свого віку Галина доживала у Нью-Йорку, доглянута чужою державою (для неї спеціально виділили медсестру, яка піклувалася про неї вдень). Частка дала їй довгий вік (91 рік), мабуть, для того, щоб поділитися спогадами про свого чоловіка, Є. Плужника, котрий присвятив Галині чимало хитливих віршів.
✵ Виразне читання поезії Є. Плужника "Річний пісок ...".
Обмін враженнями щодо прочитаного, евристична бесіда.
— Що ви можете сказати про загальний настрій поезії? Які думки та почуття він викликає?
— Якби вірш був написаний на засланні, можна було б його розглядати як автобіографічний, поезію-передбачення. Але твор написаний значно раніше. То як його можна розуміти?
— Які вічні істини утверджує співає? Проілюструйте відповідь рядками з тексту.
— Знайдіть у вірші метафори та поясніть їх.
✵ Виразне читання поезії Є. Плужника «Ніч… а човен — як срібна птиця. »
Обмін враженнями щодо прочитаного, евристична бесіда.
— Які почуття передає автор у поезії?
— Яким постає перед нами його ліричний герой?
— Назвіть образи-символі, поясніть їхнє значення.
— З чиїми віршами перегукується поезія, якими саме мотивами, образами, думками? (М. Рильський «Сладкий світ.», П. Тичина «Арфами, арфами…» та ін.)
Визначте віршові розміри читаних поезій способи римування.
П'ятистопний ямб, перехресна рима — жіноча чергується із чоловічою.
Хоріямб, перекресне римування — чоловіча та жіноча рімі чергуються.
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК
Відомо що Є. Плужник входив до Київської літературної групи «Ланка», яка у 1924 році об'єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тискові, зберегти творчу незалежність. До групування входили ще В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г. Косинка, Я. Качура, Я. Савченко та ін. У 1926 році «Ланка» реорганізувалася в МаРС – «Майстерню революційного слова».
На основі всіх отриманих відомостей складіть психологічний портрет
письменника й людини Є. плужник.
V. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ
✵ Інтерактивне вправо «Займи позицію».
— Може, співає бути вільним від свого часу?
— Чи зобов'язань співає відгукуватися на злободенні проблеми свого часу?
— Чи може співати вплинути на суспільство, владу?
Знати біографію поета, вміти характеризувати його творчість, аналізувати вірші; вивчити напам'ять один із віршів, передбачених програмою для текстуального вивчення.
Віртуальна читальня Української літератури для студентів, учителів, учнів та батьків.
Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо в зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.
Якщо ви є володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір удалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.
Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми доклали багато зусиль, щоб привести інформацію в зручний вигляд.
Євген Плужник: Та це ж розмова лиш!
– Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!
Євген Плужник. Міті про поета. Годі дивуватися відсутності притомної критики щодо сучасної української літератури чи більш-менш точного висвітлення поточного літературного процесу, якщо ані до 200-річчя української літератури, ані 100-річного Плужникового ювілею, того ж таки, 1998-го року, українські інтелект – обидві ці події минули, власне, незамеченными. Втім, мені, як і багатьом, зрештою, не ясно: як можна розбудувати державу, несвідомо ігноруючи те, що мало бути свята святих – творців нації. Тих, хто випещував незборимий національний дух.
Ідеться про людей, яким довелося протистояти злим її вирокам. У 1920-ті, 1930-ті то селяни, робітництво, інтелігенція, розсіяні по ворожих таборах. Заручники долі 1940-х – легендарна УПА, радянські воїни-заручники режиму та воєн. Та про тих, хто оспівав прагнення, складність характеру епохи червоної розбудови України – і це вже про Тичину, Сосюру, Рильського, Семенка, про решту, всіх, не залежно від приватних їх доль (усього 234 українські митці 1930-х), яких у 1960-ті наші земляки на Заході канонізували, і живих, і мертвих, нарекши ті покоління Розстріляним відродженням.
Усіх їх, із тією чи іншою мірою успішності цього задуму, намагалися повернути в мить здобуття незалежності.На жаль, повернути не більше ніж у бібліотеки та в окремі серця окремих філологів. І це вже справа наших рук: ніби раптом розстріляли своїх співвітчизників, творців нашої нації, кулями забуття чи просто незгадуванням.
Перша – помітна, і водночас символічна ознака Плужникової біографії – місце його народження. Він народився у слободі Кантемирівці на Воронежчині 26 грудня 1898 року. Такий унікум – походження українського митця з Росії, здавалося б, знайде відгук лише наприкінці сторіччя (лідер легендарного українського рок-гурту “ВВ” Олег Скрипка також народився на чужині, в Казахстані). Проте, для Плужникових годин воно не було вповні так: Воронежчина раніше входила до складу Слобідської України (дід Чехова Павло Єгорович також походив із тих країв), і, отже, Плужникові пращури – також українці.
Від діда-прадіда Євген Плужник успадкував українську мову, звичаї, пісні та покликання: батько поета, Павло Васильович, схожий на Полтавщину – нашу Елладу, історичну батьківщину великих митців. Мати була донькою купця з Воронежчини. Немає достеменних свідчень, що вона була росіянкою, літопис історії не знає ні її імені, ні років життя. Здається, у батьківщини було вісім дітей, та нам відомі лише шестеро: Ганна, Марія, Іван, Георгій, Василь та наймолодший, майбутній співає Євген. Мати хворіла на сухоти, тож усі її діти наслідували цю страшну та невиліковну в ті часи недугу. Очевидно змалку Євген Плужник успадкував певний стоїцизм (який, викохавши в поетові нездатність до зміни поглядів, спричинивши його загибель) та любов до невибагливого способу життя.
Заледве Євгенові виповнилося сім, як померла мати. То була ще одна ознака з самого дитинства поета, яка безпосередньо вплине на подальші драматичні колізії його життя.Незважаючи на матеріальне скруту, всі діти виростали особистостями, аж до різниці в політичних уподобаннях – були серед Плужників і монархіст, і самостійник, і ліберал, і анархіст, і соціал-демократ Євген. протинатиме всю Євгенову поезію.
Євген Плужник спочатку вчився в Кантемирівці, потім – у Воронезькій гімназії, з якої його було виключено. із днів Євгенові Плужникові набридло навчання, він придбав шухляду конфет, зачинився вдома, оточений книжками. В останній з гімназій, у Боброві, 1918 року, на 20-му році життя, один із викладачів пророкував Євгенові, цьому непоказному сіромасі у всіх предметах, крім літератури, гучне майбутнє літератора.
Мабуть, не буде перебільшенням, якщо сказати, що всю подальшу долю Євгена Плужника буде вирішувати революція. багатьох інших, які померли своєю смертю, та творець Нації закінчивши свій шлях на Соловках. За мірками 1918-го, батько Плужника, який займався торгівлею, був типовим представником заможних класів.
Він разом із синів Євгеном та донькою Марією переїжджає на Полтавщину (син Георгій помер від сухот, решта дітей розбіглися по різних політичних таборах). Проте цілюще повітря Полтавщини не допомагає. Спершу помирає Марія, а потім і невтішний батько. Можливо, вони померли не своєю смертю – парадокс історії, який ми вже ніколи не роз'яснимо, адже останній свідок, сам Євген Плужник, залишивши нам свідчення лише у віршах книги “Дні” (1926):
Впало - ставай до стіни! -
Сперся плечем на ганок...
Тільки й згадавши: у жінки
Грошей немає на ранок.
І ні жалю, ні болю.
Бачивши – нагана наставивши…
Нібі виконував роль
У нецікавій виставі.
Тільки й думок – на ранок
Хліба нема у жінки.
Ґанок.
Труп біля стінки.
“Кров людська не водиця” – цитата не для характеристики життя українських села та міста 1920-х. Бо притулок тоді текла рікою. І її проливали зусебіч: білі, зелені, червоні, махновці, гетьманці, петлюрівці. Тож не дивно, що Плужник – свідок цього неймовірного, а головне – мало не щоденного хаосу, мав пристати до якогось із груп. Очі, погляд поетовий не витримували. Отож і читаємо, ніби художник фільмує – зі всієї точністю, зі всіма подробицями, зі всіма деталями.
Притуливши до стіни людину,
Витяг нагана.
Придивляйся, дітлоха, через тин, –
Гра бездоганна!
Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди.
О, минуле! Твоїм вассалам
І надалі тісно буде.
Євген учителював, викладаючи мову та літературу у селах Велика Багачка та Нові Сорочинці, організував театральний гурток. Та невдовзі шлях, як і у більшості тодішніх українських геніїв, проліг на Київ. Бо там мешкали його брат і сестра.Тут Плужник намагається вчитися: спочатку у ветеринарно-зоотехнічному інституті, потім – у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Ст. Лисенка. Втім, історія з Плужниковим навчанням повторюється.
Він полишає обидві виші. По-перше, побоюючись передати недугу (його сухоти прогресують). По-друге, закохується до Галини Коваленко. Ця така тремтливо-романтична історія про те, як хворий юнак закохує в собі одну з найвродливіших на той час українок, серця якої прагнуть мало не пів Києва найстрункіших, найкомфортніших та найдостойніших юнаків-пролетарів Києва, заслуговує на окрему розповідь! По-третє, Євген вирішує присвятити всю свою подальшу життя поезії… Внаслідок, у жовтні 1923-го Євген і Галина побралися. А в листопаді з'являються перші Плужникові поезії, які досі по-праву можна вважати щонайвродливішою класикою зі всієї української любовної лірики:
Я вас, Галю, згадував сьогодні.
Хотілося мені побачити вас.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.
Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє із вами балакати,
Дивитися, як день квітневий точитися,
А може, й плакати.
З цими першими віршами, несміливо підписаними псевдо “Кантемирянин”, Євген Плужник і входитиме в українську літературу. “Бувши це хлопчик лагідний і тихий” – саме такими словами, з його ж таки поезії, можна коротко означити основну поетичну теорію Плужника. Вже зараз можна окреслити її вповні, виокремити, чим поетична теорія Плужника вирізняється від теорій, яких було чимало, теорій тодішніх митців із плеяди Розстріляного Відродження – від поезій П. Тичині, М. Рильського, Ст. Еллана-Блакитного, М. Семенка, Майка Йогансена, решти, з-понад 200, розстріляних епохою.
Лаконізм поетичного судження, перебірливість (гранична точність) у використанні слів, лаконізм залишкової думки. Помноження на суму СПІВЧУВАННЯ автора його ж візуальної та драматичної текстових ситуацій – тобто описовість як своєрідний фермент почуття. Водночас таким чином Плужник створює НАДЗВИЧАЙНО енергетично активні згустки фраз – і однак автор викликає таке саме надзвичайно сильне співпереживання при прочитанні, адже всі його образи на диво реалістичні, а реалізм, звісно, є лише двоюрідний брат романтизму. Власне, та година – то суцільний романтизм, то повсякденна романтика злетів, звершень і смерті. То чому ж дивуватися? Хіба самої поезії. Хіба цим від рядків:
Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс…
(Для якоїсь радості та втіхи
Шкірний з нас у дні прийшов і ріс).
А сімнадцятий минув, зустрівши
Наречену – кулю за Дніпром.
- Обертайся, землі, безупинно!
Запасайте, припасуйте бром!
Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
(Для якої радості і втіхи
Шкірний з нас приходити і росте?)
Хотілося б переповісти тут ще два міти. Перший – про те, як Плужник став “своїм” в українській літературі. Історія ця не менш зворушлива за історію його знайомства, любові та шлюбу із Галиною Коваленко, але, можливо, менш лірична. Річ у тім, що Євген Плужник був, як на тоді, людиною на диво скромним – він нізащо не хотів показувати вірші на люди. Тож його дружина взяла Плужників зшиток із віршами та показала їх, мабуть, найвагомішому критику-академісту тогочасу Юрієві Меженкові.
Зрозуміло, прочитавши Плужника, той захотів зустрітися з поетом: отож Галина Коваленко нібито випадково відправляє свого чоловіка прогулятися Прорізною, й – о, диво! – нібито випадково там йому зустрівся Меженко і повів Євгена на засідання літературного угруповання “Аспіс” (асоціація письменників). Там Плужника вперше попросили прочитати вірші, і він привернув увагу самого Миколи Зерова, від якого в тогочасному літературному процесі залежало чимало. Дружина казала: “Пішов із дому Євген, а повернувся співає”. Звісно, що це було не так – Плужник ВЖЕ був поетом. Втім, визнання Зерова та Філіповича – це вже була ознака професійності поета.
Відтоді й аж до миті арешту Євген Плужник активно включається до мистецького життя Радянської України. Парадоксально, але факт, коли Євген Плужник, не бачивши ще протягом двох років жодної книги, стає визнаним метром: його цитують, на його авторитет посилаються. Сталося це одразу після того, як біля Будинку ВУАН, де регулярно проводилися літературні вечори, Плужник декламує свою неперевершену поему “Галілей” (на прохання того ж таки Миколи Зерова).
Люди не дихали протягом того читання: образ змінював образ, ритм змінював ритм, а алюзія випливала з однієї алюзії і переливала в іншу – а головне, життя, перетворене на музыку поезії, ошляхетнене музою Плужника, реальне життя тієї епохи, ніби невидимий маятник серця, пульсувало в залі – і здавалося, що Плужник заново народжує світ, а той, що існував до “Галілея”, вірніш, до рядків, у яких починає жити читач, є вже світ мнимий і неіснуючий. Приблизно такого враження, якщо ти вповні знаєш ту епоху, якщо вчитаєшся, вживешся біля рядки “Галілея”, зазнаєш зараз – імовірно, наскільки мала вражати поема тоді.
1924 року Плужника друкують у “Новій громаді”, “Глобусі”, “Житті й революції”, “Червоному шляху”. Рильський і Лебідь вводять Плужника до найавторитетнішої тогочасної хрестоматії української літератури “За 25 літ”: де 51 письменник – від Лесі Українки та до Євгена Плужника удостоїлися такої шани. Невдовзі Плужник разом із Борисом Антоненком-Давидовичем, М. Галич, Г. Косинкою, В. Підмогильним виходять із “Аспісу” і започатковують нове митсецьке угруповання “Ланка”, яке базується на ідеї визнання Жовтневої революції як передумови до соціального та національного визволення України. Згодом до них приєднуються Я. Качура, Д. Фальківський, В. Ярошенка, і заснують об'єднання “Марс” (Майстерня революційного слова).
О. Дорошкевич так охарактеризував вимоги цієї, власне, зараз майже невідомої організації: “Щирість і безпосередність – ось як вимоги “Ланки”. Додамо: це ще продовження традицій українського і загальноєвропейського віршованого слова, успадкування кращих тенденцій “Аспісу”, протистояння безсмаковому чотириїванню митців-невигласів з ВУСППу настільки слабо той володів літературною українською мовою, безперервно, утім, пишаючись своїм селянським походженням). А ще умовою вступу до “Марсу” були літературний талант і громадянська порядність. Плужник видає три книги поезій: “Дні” (1926), “Рання осінь” (1927) та “Рівновага” (1933), пише чимало п'єс, здійснює ще більше перекладів, мріє про майбутнє великого актора.
Після смерті поета перевидатимуть всього двічі – 1966-го, під час “відліги”, коли українська інтелігенція знову підіймає голову, щоб повернути Україні ЇЇ ТВОРЦІВ НАЦІЇ, та одразу змушена була опустити її знову – майже на довгі двадцять років, коли знову почала її повільно підіймати – до 1985-го, коли повернули Михайля Семенка. Плужника перевидатимуть ще раз – востаннє та найповніше – 1988-го, за три роки до проголошення Незалежності, а по ній запровадять у шкільні програми для старшокласників – але формалістично, сухо, тихо, майже так, як він і пішов із життя.
"Та це ж розмова лише! -
Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!
Цей Плужників шутку якнайкраще охарактеризує епоху, яка, врешті-решт, таки вбиває Поета. 9 березня–30 квітня 1930) у приміщенні Харківського оперного театру процесу, конкретною метою якого було дискредитувати й зліквідувати, а власне, цілковито усунути українську інтелігенцію дореволюційної формації. масова колективізація, розкуркулення й зрештою масове виселення українських селян до Сибіру.
Все це в сумі, незважаючи на той позірний соціалізм та “робітничий рух”, гнітюче діє на київських пролетарських митців, одним із яких продовжував залишатися Євген Павлович Плужник.Дехто, як Євген Плужник, раптом починає усвідомлювати все безглуздя, а головне, всю фатальність того, що відбувається поруч. Розуміють, що теоритизування не тільки можуть призвести, але запевне призведуть до власної загибелі і, втім, продовжують залишатися в Україні – Творці нації – хай навіть у межах обмеженої Радянської нації, але вони таки продовжують ними залишатися, – саме Творцями Української Нації. Настає черга найнебезпечніших ворогів Сталіна й комунізму – групи інтелектуалів, які відстоюють, хоч і Радянську, але передовсім українську ідею. Вони – найшляхетніші, найбільш ясно мислять, до них дослуховуються решта, маси – а отже, як пророки вони є найнебезпечнішими.
1933 року проходить перша хвиля масового розстрілу Відродження України. Спершу заподіяли собі смерть Хвильовий та Скрипник у Харкові. А потім коло й взагалі звужується: арештовано Михайла Ялового, Сергія Пилипенка, Остапа Вишню, творця “Березолю” – Леся Курбаса. Ніде правди діти, Плужник відверто боїться: “Ходиш, щось пишеш, а сам думаєш: а як на це подивуватись там, а як я там поводитимусь”. Власне, представники Ланки по-різному зреагували на ситуацію: Б. Антоненко-Давидович та Б. Тенета вдаються до опору, Ст. Підмогильний – визнаний прозаїк тогочасу, автор легендарного роману “Місто” вважає, що проти влади – неефективний і є справжнє безглуздя, краще вже підписувати всі протоколи.
Плужник був філософом, і тому думав так само: йому здавалося, що зупинити рух каральної машини неможливо, бо вона невідома сама собі.Плужник відотожнював радянську каральну машину з вулканом і… продовжував (хоч і не так завзято, як раніше) вірити у щасливе і справедливе радянське майбутнє – там, десь і колись, за кордонами години, яку йому відпущено прожити: від цитати з “Днів” – “Я знаю: Перекують на рала мечі. І буде родюча земля – Не ця…” до фраз на кшталт “Вірує море. Кожен дальній вал Усе страшніша підіймає прірва…”, “О, хаосе, я пізнаю тобі” зі збірки “Рівновага” здається-таки справжня прірва, хоча минуло лише 7
Ніч… а човен — як срібна птиця.
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човні!
І над нами, і під нами горять світи.
І внизу, і вгорі глибини.
О, який прекрасний ти,
Світе єдиний!
У ніч із 4 на 5 грудня 1934-го годинники світу та життя, з моменту як його арештували троє молодиків у радянській формі, почнуть відбивати такти смерті – Євген Плужник не проживе вже двох років. Бути ще останньому сидінню на улюбленій канапі, на якій Євген Павлович створив свої найкращі вірші. Бути й останньому дотепу й водночас останній римі, створеній у Києві: “Для такої, як я, мерзоти шлях один – до вічної мерзлоти”, сказань на першому побаченні після виголошеного пом'якшеного вироку – 10 років таборів замість розстрілу. Але це вже були надто безупинні кроки до могили. У листопаді, як зловісне передвістя, арештовано Григорія Косинку та Дмитра Фальківського.
Його “взяли” вночі, коли Плужник закінчував вичитку другої книги “Тихого Дону” Шолохова. Як і інших із Розстріляного Відродження, допитували Поета в республіканському НКВС, яке розмістилося в приміщенні колишнього Інституту шляхетних панянок.Там 17 грудня 1934 року він почув, як тишу розітнули зловісні, несамовиті крики Григорія Косинки, який страшенно проклинав катів, накликаючи на них кару небесну – Косинку вели на розстріл. Тиша й узагалі була тоді одним із атрибутів впливу на змовників-політв'язнів: наглядачі ходили біля валянок, а розмовляли шепотом. М. Дарморос, у камері з яким сидів Плужник (нагадаємо, М. Дарморос – один із авторів першого українського “Словника технічної термінології”), назавжди запам'ятавши, як Плужник, візираючи чорними невидячими очима з пітьми, запитавши: “Як ви гадаєте , нас вони теж розстріляють?
Справа Плужника вів молодий тридцятирічний слідчий Михайло Ізраїльович Хаєт. Плужник, у якого прогресували сухоти, Плужник, до якого доходили звістки про те, що його дружину також тягають по інстанціях, не витримавши, зламався і підписав, не читаючи, геть усі звинувачення на свою адресу.
Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник Фразеологія ділової мови (1926) Євген Плужник. Меморіальна дошка на вулиці Прорізній у Києві
Судили “контрреволюціонера” Плужника, за іронією долі, біля колишньої церкви Інституту шляхетних панянок. На відміну від допиту, суд відбувався розважливо… і російською – щоби контрреволюціонери – Є. Плужник, В. Підмогильний, Г. Майфет, В. Поліщук, М. Ірчан, О. Ковінька – ось неповний список тих, кого судили в ту ніч із 27 на 28 березня, відчули всю велич і могутність держави, що стояла за армвоєнюристом 1-го рангу Ульріхом. Ульріх сидів на амвоні за столом із чорного дерева, підсудних викликавши по одному. Розмовляв до них суворо, різко, неприступно, але без грубощів, притаманних до слідства. Усіх засуджено до розстрілу, всім покарання замінено 10-річним ув'язненням у таборах.
Відразу за вироком Плужник буде вижити: собі, рідним, сумлінню, Україні.Та він помре 2 лютого 1936-го – у день народження свого друга Ст. Підмогильний. Санітар-українець, якийсь Микола, якому судилося доглядати за помираючим поетом у таборовій лікарні СЛОНу, подати йому востаннє вологого полтавського рушника. “Я вмиюся, пригадаю Дніпро і помру”, – скаже співає, санітар вкриє його по саме підборіддя, віднесе миску з водою, а коли повернеться, то вже буде десь далеко – на Небесах. Це, мабуть, була мить, коли співає входивши до слави. “Хоча – дивна та слава: безперечна для порівняно вузького кола і невідома загалові, для якого Є. Плужник був і залишається автором кількох хрестоматійних поезій… Та й годі”, – не погодився б зі мною дослідник Плужникової творчості Леонід Васильович Череватенко.
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі ворога не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
